Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Онде й він – Шклов. Я знову відчув той-таки настрій, що володів мною сьогодні. Знав, що там обов’язково зустріну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось нове з’явилось у рухах моїх – навіть пригадав, кого наслідую.

"Страхом стану цього разу я, – мигнуло мені в голові. – Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було грати все-таки мені!"

У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на нього схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода лежала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не борода, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені, але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як на пружині, – незвіданий гнів затопив мені серце, коли уздрів його лабузненьку, бридку посмішечку. "Щось дивне зі мною відбувається", – подумав я.

– Оглух? – гукнув владно.

– Чого, ясний пане, бажаєте? – з тією ж таки двозначною посмішкою схилився корчмар.

– Пива! – наказав я голосно. – Найкращого! Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потягся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, помітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.

Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. "Ну де ти, органісте?" – подумав я.

– А що, шинкарю, – спитав, – і досі приходить до тебе пан органіста?

– Зараз має бути, ясний пане! – так само двозначне всміхнувся шинкар.

"Зараз, зараз, – зацокотіли мені молоточки до скронь. – Що станеться зараз?"

Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті. Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого називаю Страхом.

"А коли він прийде? – подумав мимовільно, – чи стане в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?"

– Вже й сумніватися почав, – сказав біля мене знайомий голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той, кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.

– Розіб’ю йому голову, – сказав я.

– Голова розбита в тебе, – зауважив резонно Страх. – Не боїшся, що лев застрибне назад?

– Ох, цей мені здоровий глузд! – мовив я, відчуваючи, як легко запаморочення забиває голову.

Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зелена, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї – нагадувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене, співаючи високим металевим голосом:

Танцюють коло тебе веселки різнобарвні –

Це я несу утіхи, забави-сміхи гарні.

Безжурна я, в пригоді усім печальним стану,

Я вигоїти можу велику в серці рану…

І знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.

Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля дверей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга: люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й відразу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибагливіше: хвіст і голова – як кінці дорогої смарагдової турецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву луску.

– Страше, – сказав я по-диявольському спокійно. – Відчуваєш, зараз станеться щось особливе.

В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче насміхалося з мене.

– Дивуєшся, що набрався сміливості?

– А хіба це не диво? – сказав Страх.

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка, бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як вогонь, бороду.

– А де твій качур, шинкарю? – спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам того побоювався.

– А ти, – спитав у Страха, – ніколи нічого не боїшся?

– Людина найбільше саме себе страшиться, – відповів Страх, іронічно всміхаючись.

– Навіщо людині страшитися себе? – спитав я. – 3 собою порозумітися легко.

– Це вже як сказати, – смикнув себе за вуса Страх. – А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

"Дивна річ, – подумав я. – Ось біля мене сидить Страх, а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж їх бути аж два?"