Валерий Шевчук - Око Прірви

– Гріха чиниш, брате Созонте, насміхаючись над убогим розумом, – печально сказав Павло. – Не його спитуєш, а себе.

Усмішечка зникла із Созонтового лиця.

– Правду кажеш, брате, хоч я й сумнівався в убогості його розуму, – мовив Созонт. – Коли можеш, прости!

– Хай тебе Бог простить. Ходімо й покиньмо цього благого.

Созонт важко звівся з трави, і ми рушили дорогою далі. Але, коли я озирнувся, побачив, що Кузьма йде на певній віддалі за нами. І я раптом жахнувся: п’явок у нього на голих литках вже не бачив, але стали вони червоні від крові.

– Кузьма йде за нами, – шепнув я.

– Не лякай його, – мирно відказав Созонт. – Хоче, то хай іде. Мені в нього треба розпитати про монастир, з якого прийшов сюди Микита Стовпник.

Сталося усе те вже під вечір, довкола було порожньо, хоч ми мали намір дійти до села, яке мало бути десь поблизу, і в ньому переночувати. Ішли ми аж до густих сутінків, Кузьма простував за нами, але тримався безпечної відстані. Зрештою вирішили зупинитися на узліссі, власне, на галявині, яка прикривалася від дороги грядою дерев. Коли ж розпалили вогнище і привісили над ним казанка, щоб зварити кулешу, Кузьма, який весь цей час стовбичив за деревами, підійшов до нас і, нічого не кажучи, всівся біля вогню.

– Вибач, брате, – м’яко сказав Созонт, – коли я тебе образив.

– Хочу в тебе спитатись, – деренчливим голосом повів Кузьма, – коли Господь створив людям оте неподобство, яке ти назвав, і знав, що вони согрішать, то виходить, що це він послав Єві змія-скусителя?

– Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, – рівно й ніби нехотя відказав Созонт.

– Отже, він хотів вигнати людей з раю? – спитав гостро Кузьма.

– Не вигнати, а дати їм волю, – відповів спокійно Созонт. – Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.

– То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?

– Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. "Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив", – так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, – ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав. [7] Свою проповідь Созонт побудував за Повторенням Закону, гл. 11, вірші 7–28.

Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, – згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.

– Вибач мені, брате, – скрикнув деренчливо, – що назвав тебе сатаною. Ти справді п’явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!

– Амінь! – сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з’явилася ота мала, ледве помітна усмішка.

Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника: