Валерий Шевчук - Око Прірви

– Усе це тобі може привиджуватись у хворобі, брате Павле, – м’яко повів Созонт.

– А що скаже твоя мудрість, брате Михайле? – повернувся до мене Павло.

– У кожної людини є своя темна хмара, брате Павле! І кожен свою темну хмару має знати і вивідати сам.

Павло всміхнувся невинною дитячою усмішкою:

– Дякую тобі, брате Михайле!

– За що ж дякуєш?

– Що не жахаєшся мене й не судиш. Після брата Созонта ти такий другий.

– Через це й стали співподорожанами, – всміхнувся Созонт.

Далі ми не пішли. Вирішили з’їсти хліба, випити води й перепочити. Але Павло їсти відмовився. Він ліг у траву й нерушно дивився у небо і, поки ми їли, мовчав.

– Дивна річ небо, – раптом сказав. – Часом здається, що безодня не в землі, а там. Чи не грішні мої думки, брате Созонте?

– Безодня там, де немає кінця, – сказав Созонт. – Але вона, як і все в цьому світі, двояка. Одна залита світлом, ясна й сонячна, котра кличе наші душі вивиситися, а друга темна й непрозора, котра також кличе наші душі, але щоб понизити їх. Одну з них ми й вибираємо.

– Ми вибираємо чи вибирає нас? – запитав я.

– Це у волі Божій, – коротко відповів Созонт. – Волю діяти він нам усе-таки дав.

– Але я боюся, – тихо мовив Павло. – Коли й справді в мені біс, не я його кликав, отже, не з моєї він волі. Коли ж того захотів Господь, то для чого тоді моя воля?

– Твоя воля – це теж частка волі Божої, – мовив я. – Коли на нього уповаєш.

– Чи можу більше уповати? – спитав Павло і раптом заплакав.

І дивні були його сльози: з голубих очей витікали вони голубі.

Нарешті Павло зголосив, що він укріпився і вже може йти, та й справді, на ньому не було слідно ніякої хвороби – став зовсім такий, як перед цим. Отож ми рушили далі, і я тим часом розпитав у Павла про його болість: коли вона в нього почалася і чи часто його мучить.

– Можеш у напасті моїй допомогти, що розпитуєш? – спитав Павло.

– Я не лікар, але хворобами цікавлюся, – відказав я. Тоді він розповів, що падуча находить на нього раптово – ударить, та й по всьому, тобто він нічого вже не пам’ятає. Часом за кілька годин до того починає сильно боліти голова, а голова йому болить ще з дитинства, коли малим упав із груші і сильно розбився. Тоді стає дратівливий, і його в цей час ліпше не чіпати. Інколи відчуває холод чи гарячку, буває: жахливо хочеться їсти або ж виникає несусвітний жах. Часом бачить, що довкола починають грати вогні або ж увесь простір довкола охоплюється пожежею: горять дерева, трава, поля або й сама земля.

– Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне, і так страшно стає, що кожен волосок на тілі здригається чи здиблюється. Тоді й відчуваю біса, який прокидається в моєму тілі. Але це тільки короткий мент, бо що далі твориться – не відаю.

– Часто тебе хапає? – спитав я.

– Всяко, – відповів Павло, Созонт при цьому йшов мовчки, очевидно, Павло вже розповідав йому про це, – часом кілька разів на день, інколи раз на місяць, а буває, що й зовсім довго не чіпа. Коли таке зі мною трапляється, – мовив Павло, – то я помираю, принаймні так мені здається, а потім воскресаю. Колись може так статися, що вже й не воскресну. Буває, що впадаю в памороку або ж ходжу як у сні, але того всього сам не тямлю, люди розказували. І саме це для мене найстрашніше: щось дію, щось чиню, але не свідомо і несмисленно, тобто живу ніби поза собою.

– Кожен грішник живе поза собою, – сказав Созонт. – Або злочинець.

– Але я не хочу бути ані злочинцем, ані грішником! – вигукнув Павло.

– Чи ж сподіваєшся на поміч святого Микити? – спитав я.

– Це те, що мені залишається, – сподіватися, – мовив Павло.

Отже, Павло рушив до Микити Стовпника в надії вилікуватися. Правда, вражало при цьому: він побував у печерських отців, ті його ніби вилікували, принаймні упевнили, що біса прогнали, – чому ж, вважаючи себе вилікуваним, потребував нового цілителя?

Я й спитав про це в Павла просторіч.

– Хочу на нього, Божого угодника, подивитися, – сказав Павло. – Окрім того, не лише печерські отці мене лікували й упевнювали про свою перемогу над бісом, однак біс од того не зник.

– А чи пробував ти сам від нього спасатися? – запитав я. – Постами, послушанням, молитвами до Господа й Матері Божої?

– Через це й став ченцем, брате, – мовив печально Павло. – Але Господь чомусь мене від тієї біди не звільняє... І знаєш, що я часом думаю, брате Михайле, не знаю, чи й не грішно: Бог гнівається за надмірне звертання до себе. Є в цьому межа, як і усьому в світі, і не можна переступати її. Більше молитися, постити чи в послушання входити – це ще не значить наближатися до Бога, інколи й навпаки...