Валерий Шевчук - Око Прірви

І тут ми побачили прояву. Біля дороги, на горбку, впустивши босі ноги в канаву із зеленою водою, сиділа чудернацька постать. На ній був вицвілий і потріпаний, навіть подраний хітон, аж годі було взнати, якої первісної барви він був; на голові стриміло щось на зразок чернечого куколя [6] Кукіль – чернечий головний убір. Ще куколем називали плащ. , але вже без ніякої форми, той кукіль обрамлював неприродно довгобразе обличчя, яке складалося із системи чітко означених під брунатною шкірою кісток, ніби це була одна із печерських мумій, котра встала із вічного ложа і пустилася в мандрівку подивитися на світ. Волосся, брови, й борода, й вуса були ясно-руді, а може, брудно-сиві, очка малесенькі й напрочуд круглі, як у птаха, а губи запалі, ворочком, бо істота ця напевне не мала зубів. Але один зуб у нього принаймні був, я це побачив, коли він відповів на наше привітання. При тому чоловік не мав при собі ані торби, ані чобіт чи сандалів-личаків.

– Чи не до Микити Стовпника вибрався, брате? – спитав Созонт, бо це його призначення: всіх і про все розпитувати.

– Нема куди ще? – відказала проява, з’являючи єдиного, напрочуд жовтого, як цвіт кульбаби, зуба.

– Коли ти інок, то якого монастиря?

– З того, з якого перейшов у свій скит Микита, – сказав чоловік.

Созонт відразу ж зацікавився, я помітив, як гостро спалахнули йому очі.

– Чому мочиш ноги в калюжі? – спитав Созонт.

– Щоб п’явки приліпилися, тут вони добрячі.

– Але ж навіщо? – здивувався я.

– Щоб висмоктали з мене недобру кров. – Його круглі очка подивилися на нас, ніби стрибали з одного на іншого, – був це чи блаженний чи божевільний.

– А як вип’ють недобру кров, то що?

– Тоді я буду добріший і легший і ліпше мені йтиметься.

– Чи босий ідеш?

– Господь створив людині ноги, а чоботи – людське твориво. Що ж людське – те марне!

– Чому ж не йдеш голий? – спитав Павло.

Чоловік обдивився свою одежу, крізь яку проглядало голе тіло.

– Одежу Господь носити велів, – сказав, голос його був надтріснутий, – і то після того, як Адам та Єва согрішили. Одежа криє грішне в нашому тілі. А обув’я нічого грішного не криє, через що воно й непотрібне.

– Чи й узимі босий ходиш?

– Ходжу, – сказав незворушно чоловік.

– Як тебе звати? – спитав Созонт.

– Кузьма, а прізвища катма, – відрік чоловік.

– А чи думав ти, – мовив із усмішечкою Созонт, – що Господь створив Адамові грішне тіло одне, а Єві інакше, бо знав, що вони согрішать? Отож для гріха він їх і створив, а властиво, не для гріха, а для майбутнього множення.

– Ти книжник та фарисей! – тицьнув у Созонта сухим, як у мощей, пальцем Кузьма, голос у нього при цьому став верескливий. – Не для гріха Бог їм те створив, а для спитування. А уроку вони й не витримали, отож і велів носити їм одежу, от!

– Бачу в тобі мудрого чоловіка, – сказав Созонт і сів просто в траву, тримаючи поперед себе палицю. – Ану ж бо, поміркуймо. Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося...

Кузьма розширив круглі очка, причому круглими вони бути не перестали, тільки розширилися принаймні вдвоє, долішня губа в нього відвисла, а зуб виліз з-під горішньої губи й жовто зацвів. По тому поклав на груди широкого хреста, відтак заговорив:

– Згинь, пропади, сатано! – сказав. – Не скушай мого духу й розуму, бо вони в мене неміцні.

– Я не сатана, Кузьмо, а такий же християнин, як і ти, – сказав із властивою собі півусмішкою Созонт. – Ось дивись!

І він так само, як Кузьма, перехрестився.

– Чого від мене хочеш? – скрикнув Кузьма.

– Мудрість твою спитую. "Мудрість хай знайде мудрість", як сказано в Приповістях.

– Для придбання мудрості не треба розуму, – категорично сказав Кузьма.

– Але все треба спитувати мудрістю, і так сказано в Еклезіасті.

– Не спитуй мене, не спитуй! – заверещав Кузьма. – Чого це ти до мене причепився?

– Але ж бажаєш, щоб до тебе причепилися п’явки і відсмоктали твою лиху кров. Отож я і є та п’явка, щоб відсмоктати твою глупоту.

Круглі очка Кузьми знову виросли вдвоє, долішня губа відпала, а єдиний зуб став сторчма.

– То це хочеш посміятися з мене? – спитав Кузьма деренчливим голосом. – Коли так, ти вдвічі сатана. Згинь, пропади!

Вискочив із зеленої калабані, і ми побачили, що до ніг його й справді присмокталося кільканадцять чорних і тлустих, очевидно, вже насмоктаних п’явок. Відбіг до дерев і там зупинився, дивлячись у наш бік.