Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, котрі навіть не намагаєшся знову передивитись, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатись у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного — того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, в темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитись детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, котре ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитись. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічались переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

— Добре було б потрапити до Берліна, — говорила вона.

— Угу, — погоджувався він.

— Ти повезеш мене туди?

— Звичайно.

— Точно?

— Я ж сказав, — відповідав він.

— Я би змогла знайти там собі якусь роботу, — про-

понувала вона.

— Ні, — заперечував він

— Ти не будеш там пра-

цювати. В Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо всього. І в нашої дитини теж, — додавав він, подумавши. Взимку її батьки зрозуміли, про що йдеться. Тато плакав, мама похмуро мовчала. Тато рішуче забороняв їй зустрічатись із цим дезертиром, мама хотіла влаштувати її в депо. Навесні, коли вже потрібно було народжувати, вони сказали батькам, що їдуть. Старі злякались, але вони заспокоювали, говорили, що це найкращий варіант, що вони перетнуть Польщу і дістануться Берліна і що народжувати вона буде вже там, оскільки дитина, народжена в Берліні, це зовсім особлива дитина, вона наділена особливими правами та привілеями, в неї унікальні перспективи та можливості, і федеральний уряд обдаровує таку дитину пільгами та бонусами, і янголи літають у неї над головою, заплітаючи їй у волосся польові квіти. На що батьки сказали, що власноруч відведуть його до війська, якщо він не припинить морочити голову їхній божевільній доньці. А їй пообіцяли прокляття й зневагу, жодної допомоги і виправлення в заповіті не на її користь. Але їх це не зупинило. І вже в травні, коли ось-ось мали початись перейми і дитина серйозно ризикувала народитись не в Берліні, він таки пробив їм закордонні паспорти, і вони автобусом із кількома пересадками рушили на захід, вміло приховуючи її вагітність. І ось коли вони вже робили останню пересадку, безпосередньо до Берліна, коли все складалось найкращим чином, і вони перебирали імена для малюка, узгодивши, що коли це буде хлопчик, то назвуть його Джорданом, а коли дівчинка — то ім’я в неї буде Періс, вона раптом відчула, що час настав.

— Почекай ще трішки, — благав він її, нервово визираючи у вікно автобуса, що мчав нічною польською трасою, — лише не народжуй до Берліна. Не позбавляй нашу дитину майбутнього.

— Добре-добре, — плакала вона, — я намагаюсь.

— Незабаром буде Берлін, — заспокоював він її

— І все буде добре.

— Так, — погоджувалась вона, — все буде добре. Народила вона в автобусі. Розгублені водії, не дотягнувши до польсько-німецького кордону якихось сто кілометрів, змушені були викликати поліцію, оскільки просто не знали, що поляки роблять у таких випадках. Поліціянти відвезли молодих батьків до лікарні, і вже там повідомили щасливе сімейство — тата, маму та їхню щойно народжену доньку Періс, що вони порушили візовий режим і тому так чи інакше мають повертатись на історичну батьківщину.

— Вибач, — плакала вона

— Це я у всьому винна. Це

через мене ми нікуди не потрапимо.

— Нічого, мала, — заспокоював він, як міг

— Спробуємо зависнути тут. Тут теж добре — в лікарні є автомат із колою, поруч — аквапарк зі знижками. Головне, що ми любимо одне одного. А Періс, коли виросте, все зрозуміє.