Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Десь так ти сидиш і думаєш собі, і печаль заповнює тебе по вінця. Печаль і втіха, що ти ніколи не зможеш цього повернути, але завжди можеш собі це пригадати. Вона згадала свого інструктора з водіння, якого знайшла через клуб BMW, він був старший за неї вдвічі, і відразу було видно, як вона йому подобається. І кожне їхнє заняття закінчувалось якимось неймовірним сексом, просто в машині, можливо тому вона так і не отримала водійське посвідчення, оскільки кожного разу потому, сідаючи за кермо, збуджувалась і не реагувала на світлофори. Також згадала ту італійську провідницю, яка стояла на платформі, десь на передмістях Мілана, чекаючи відправлення. На ній був довгий темний піджак, зовсім чоловічий, важкі чорні черевики й шкіряна торба через плече, що робила її схожою на листоношу. Мала коротке пшеничне волосся, в одній руці тримала прапорець, в іншій — свисток, як у футбольного судді.

Перед відправленням різко просвистіла й, махнувши прапорцем, заскочила до вагона. Вона тоді ледь встигла застрибнути слідом за цією провідницею, неймовірно тішачись, що не запізнилась і що не доведеться тепер стирчати на вокзалі. Провідниця їй ледь помітно посміхнулась і пропустила до тамбура. Вони й їхали довший час у тамбурі, дивлячись кожен у свій бік, лише потім, пізніше, зазнайомившись і перекуривши, почали розповідати одна одній різні веселі випадки, а коли потяглися гори, й платформи за вікном потонули в тумані та вечірній сутіні, довго цілувались у коридорі, не бажаючи розходитись. Лише на зупинках провідниця сходила на перон і махала в густому тумані своїм прапорцем, хоча її зовсім ніхто й не бачив. І нарешті вона згадала минулу зиму, всі ті сварки й суперечки, дивні обірвані стосунки, безкінечні телефонні розмови, що тривали цілу зиму, те, як вона, зрештою, не витримала й пішла, ніби ступила до солодкої повноводої ріки, що несла її тепер у невідомому, проте вірному напрямку. Ну, щось таке.

Дивно, подумала вона, варто було прилетіти аж сюди, аби все це згадати. Пам’ять наповнюється, мов картка цифрового фотоапарата, і твої спогади лишаються з тобою, доки ти сам не захочеш їх стерти. Вона подивилась на годинник і сховала камеру. Сонце заповнювало собою повітряні коридори, повітря пахло смаженою кавою, тости, про які вона забула, остигали й холонули, мов далекі згаслі зірки.

Берлін, 2010

Я ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів. Я навіть уявляю, як це — мати поруч із собою залізничну станцію чи дивитись щовечора з вікна на гарячі автобуси, що остигають на нічному повітрі. Шкода, що не склалось. Не так багато речей, за якими шкодуєш, але ці вокзали, котрі живуть своїм життям, таємним та відстороненим — вони весь час нагадують про себе, ніби речі, які ти свого часу комусь передарував, і тепер не впевнений, чи в гарних руках вони опинились. Коли б я жив коло вокзалу, я міг би виходити на нічні вулиці, такі гамірні вдень і такі безголосі в темряві, міг би спинятись на привокзальній, купувати хліб у нічних кіосках і вітатися зі знайомими таксистами, які б навіть не пропонували мене кудись відвезти, оскільки мій дім, ось він — за рогом, зовсім близько від першої колії. Вокзали серед ночі нагадують міста після евакуації — зачинені каси й підземні переходи ще наповнені теплим диханням, і повітря на платформах ще гірке від диму й руху, і поодинокі продавці алкоголю ще дивляться зі сподіванням у морок і пітьму, звідки мають вийти спраглі мандрівники. Але тиша вже важко осідає на будівлі й парковки, і місяць висить над вокзалом печально й покинуто, і навіть випадкові пасажири, котрі застрягли тут до ранку, зневірено замовкають, вкладаючись на лави чи тулячись до стін, аби дочекатися ранку й звалити з цього непевного місця, що належить тепер невідомо кому.

Можна було б рано прокидатись і приходити сюди, саме тоді, коли до платформ підтягуються перші ранкові, наповнені студентами та комівояжерами, які сонно вистрибують на вогкий від нічного туману асфальт. Пропускати жінок із торбинками й чоловіків із важкими валізами, котрі б поспішали до виходу, де на них обов’язково хтось із нетерпінням очікує.

Поступово навколишні вулички наповнювалися б життям та криками, і торгівля спалахувала б у тіні дерев та попід стінами пошти, і хрипкі голоси сповіщали б про відправлення міжнародних експресів, що відвозили б назавжди з цього міста сотні невідомих людей, позбавляючи нас їхньої легкої присутності. Ближче до обіду голоси підіймались би вгору, і потоки коштовного пилу падали б крізь високі вокзальні вікна, утримуючи всю цю конструкцію посеред спеки та гамору. І всі ті носії, котрі так жваво снують зранку поміж пасажирів купейних вагонів по обіді ліниво ховались би в тінь, курячи міцний тютюн і переповідаючи один одному повчальні історії з власного досвіду про жінок, зраду та обов’язкове справедливе покарання. І продавці барвистих іграшок та китайського посуду ходили б попід вікнами транзитних потягів, намагаючись продати бодай щось із того, чим їх наділило скупе привокзальне провидіння. Найцікавіше було б увечері.