Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Чому я говорю про стереотипи? Можливо тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, котрий, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються, зазвичай, стереотипами та кліше, котрі вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі.

Ми зовсім нічого не знаємо один про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, гугл не дає можливості відчути печаль і захват, котрими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо. Та і як ти можеш щось дізнатись про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на Сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, вчити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитись щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу і мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще — до Берліна, ідеально, звісно — до Базеля. І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які відносини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей?

Те, що почув від старших друзівбандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, з ким їм довелося уживатись на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення — це більш-менш пристойні набори стереотипів. Які ми застосовуємо при спілкуванні, які ми витягуємо на світ кожного разу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію. Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене?

Кожного разу всі спроби порозумітись зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, котра, як мені кожного разу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку. Скільки разів доводилось розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських та українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилось вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене.

Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалось нечемним. Доводилось іти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!

Після концерту у Відні до нас підійшов журналіст.

Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.

— Послухайте, — сказав

— Можна з вами зробити інтерв’ю?

— Можна, — відповів я

— А ви були на нашому концерті?

— Був, — сказав журналіст

— Але мова не про це.

Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.

— А про концерт?

— Ні, — твердо стояв він на своєму

— Про тоталітаризм.

— Може, давайте так, — спробував я поторгуватись, — спочатку про тоталітаризм, а потім, трішки, проконцерт?

— Ні-ні, — не погодився він

— Давайте просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?

— В мене? — перепитав я.

— У вас.

— Безперечно, — запевнив я його

— Дідусь із татового боку.

— Чудесно, — втішився він

— Ви нам розкажете про це?

— Розкажу, — погодився я.

— А зможете розказати про це німецькою? — ускладнив завдання журналіст.

— Німецькою? Німецькою навряд чи — у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Давайте я краще українською?