Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Що ви хочете? — питали турки, збуджено поводячи вусами.

Нам потрібен бус, — пояснювали ми, — аби доїхати в Україну. Потім ми вам його повернемо, — запевняли.

В Україну? — зрозуміли нарешті турки, — вам потрібно в Україну?

Егей, — заґелґотали вони всі разом, — їм потрібно в Україну, їм потрібно в Україну!

Ви можете нам допомогти? — перепитав я.

Можемо, — сказали турки — Вісімдесят євро на два тижні.

Скільки? — не повірив я.

Вісімдесят, — повторились турки — На два тижні.

Що так дешево? — здивувався я. Мабуть, бус старий, — припустив Саша. Наймолодший турок побіг кудись у контору й незабаром повернувся із цілою коробкою автомобільних номерів. Кинув коробку на землю.

Вибирайте, — сказав.

Що це? — не зрозуміли ми.

Номери, — пояснив турок, — Українські. Чіпляєш і їздиш два тижні.

А потім? — не зрозуміли ми. Потім викидаєш, — пояснив турок.

Хочете на довше — двісті євро.

А бус? Бус? — розгубився турок, — буса в нас немає. В нас лише номери.

Ну, і куди ми їх прикрутимо? — спитались ми. Відповідь напрошувалась сама собою. Що спільного мала ця вулиця, наповнена турками та уживаною автотехнікою з моїми шкільними уявленнями про Александерпляц? Що спільного мали мої дитячі уявлення зі мною — людиною без буса і навіть без номера, без знань та передчуттів, з бажанням прорватись крізь черговий державний кордон, оминути всі митниці й перевірки, вдало провернути всі фінансові операції, кінцевою метою яких є лише ця безкінечна тяганина територією об’єднаної Європи, безцільне подолання кордонів, безтурботне переміщення з одного міста до іншого без певної мети і особливих розчарувань. Міста Європи різняться між собою лише кількістю емігрантів та цінами на бензин. Всюди ті самі натовпи прибульців, та сама жага й то самий смуток, радість молодих чоловіків та безнадія старих жінок, перемішаність мов та біографій, багатоголосся, котре заповнює вулиці й торгові центри, аеропорти й вокзали, університетські аудиторії та поліційні відділки. На відстані до батьківщини починаєш ставитись із особливою ревністю, з особливим захватом та відразою, вдома всього цього не відчуваєш, з вікон твого помешкання світ видається безкінечним, а навколишні ландшафти — пережованими та безнадійними. Найкращий спосіб позбутись ілюзій — виїхати в еміграцію. І не мати жодних шансів на повернення. Ввечері ми сиділи на Александерпляц, під телевежею, і видзвонювали колишню оперну співачку.

Щось подібне трапляється, коли раптом сам опиняєшся посеред чужого міста. Без друзів, без знайомих, без особливих занять — просто сходиш, скажімо, з белградського потяга на платформу Будапешта—Келеті, раннього березня, теплого безвітряного дня. Виходиш і бачиш увесь цей Келеті, з його циганами, котрі продають комікси, і росіянами, котрі продають наручні годинники, аби купити квиток додому; виходиш із приміщення вокзалу на вулицю, під сіре небо старого Будапешта, дивишся на низькі хмари, що сунуть від Дунаю, на рештки снігу, який сходить із вулиць, на безжурні привокзальні натовпи, котрі вибираються до трамвайних зупинок, і теж рушаєш слідом за ними, звертаючи в бічні вулички, подалі від магазинів та банків, кудись у глибину міста, туди, де б’ється його березневе серце. Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише в дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому.

Це був дивний район — жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитись, ось у цих кварталах, сірих та безнадійнолунких, поруч із вокзалом, міг би вибігати кожного ранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука. Міг би дивитись із вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, врешті-решт. Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики. Втім далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватись. Це все стереотипи, подумав я і повернувся на вокзал.