Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Ввечері вокзали засвічуються, мов лампи, і оживають, як зомбі по короткій смерті. І діти, що сплять у підземних переходах, і жінки, що торгують квітами, і менти, що страждають по такій спеці, ніби пси, і кишенькові злодії з дірявими кишенями — всі б вони потрапляли під важке світло станційних прожекторів і трималися б цього розміреного механізму, приєднуючись до злагодженого залізничного хору. І разом із ними рухалися б тисячі змучених дорогою вигнанців, і сотні транзитників, і десятки чужинців, і всі вони снували б станційними коридорами та закамарками, поступово від’їжджаючи за своїми маршрутами й залишаючи нас самих у цьому гарячому місті, де вокзал завжди лишається найбільш безпечним притулком, тому в ньому переховуються всі перекупники і всі злодії. Натомість, автовокзали живуть зовсім іншим ритмом, більш подібним до ритму фабрик та супермаркетів. Вони рано прокидаються, відправляючи перші рейси. І рушаючи з автовокзалу, ти деякий час проминаєш місто, зупиняючись на перехрестях, біля відомих тобі будинків, проїжджаючи місця, з якими в тебе пов’язані безліч історій та випадків, й іноді навіть помічаючи когось зі знайомих, які заклопотано крокують вулицею.

Так ніби рухаєшся власною свідомістю, оскільки міста, в яких ми живемо так чи інакше присутні в нашій свідомості, і такі ось подорожі справляють химерне враження, ти наче нікуди не їдеш, просто пересуваєшся, купивши квиток, від одного будинку до іншого, від одного перехрестя до наступного, лишаючись у межах добре знайомого простору, в межах руху громадського транспорту. Потім місто закінчується, і все це відчуття обжитості та пізнавання швидко зникає, і всі наступні випадкові автостанції, котрі трапляться в дорозі, лишають хіба що смак легкого проминання, солодкого занепаду, смерті, що знаходиться в диспетчерських кабінах.

Автовокзали, мабуть, і відрізняються від залізничних станцій атмосферою пустки, порожнечі, яка виникає щоразу, варто від’їхати черговому перевантаженому ікарусові. Наповнені зранку метушінням і кольорами, автовокзали швидко порожніють і стихають, і навіть прибуття вечірніх автобусів, особливо приміських — старих і ламаних, мов підліткові голоси, не надто щось змінює. Вечірнє сонце рухається над дахами, і трава тихо пробивається крізь бетонні плити, згортається торгівля, запалюються вогні, пси лягають на сходах і сторожко засинають, охороняючи потойбічні вокзальні брами. Нічні автостанції схожі на ринки, з яких пішли торговці — вони так само розгромлені й неспокійні, стоять, ніби декорації, які забули прибрати, і з яких немає жодної користі чи втіхи.

Все одно — я хотів би жити коло автовокзалу, приходити сюди час від часу, проводжати останні автобуси й довго сидіти на лаві під важким годинником без секундної стрілки, п’ючи алкоголь із друзями з навколишніх кварталів. Знати, що завжди можеш сюди прийти, навіть якщо тобі зовсім не потрібно кудись їхати. Щось подібне стосується й пасажирів. Вони завжди викликали в мене тепле відчуття заздрості. Я завжди заздрив тим, хто від’їжджає. І ще більше тим, хто повертається.

Мене заворожували звичні й прості уривки їхнього життя, пакування валіз, нервове очікування таксівок, останнє перевіряння торб та гаманців, заворожував їхній поспіх, сльози та бадьоре перекрикування, втома та неспокій. Хоча головним чином, звісно, заворожувала та дивна чорна пройма, яка відчиняється тобі на початку шляху, злам, за яким можна піймати неймовірне потойбічне дихання протягів та миттєве засліплення ліхтарним світлом, внутрішні кімнати реальності, що яких потрапляють лише подорожні, пасажири, які випадають із звичних обставин, зависаючи серед життя, як метелики, на яких вже давно розпочато полювання.

Скільки разів я дивився вслід важким запиленим машинам, котрі проминали мене в східному чи західному напрямку, скільки облич дивились на мене відчужено й незалежно, не зауважуючи моєї присутності й зовсім не помічаючи змін у навколишньому ландшафті. Кожного разу мені хотілось їхати разом із ними. Самі назви тих насправді сумнівних станцій, куди вони мали прибути, викликали в мене бажання негайно долучитись до цієї подорожі, що в моїй уяві обов’язково мала закінчитись чимось надзвичайно приємним та неочікуваним.

Очевидно, в цьому випадку приваблювала не так подорож, як можливість її здійснити, можливість відчути примхливий транзитний стан, котрий прискорює серцебиття, надаючи йому зміст та виправдання. Адже рухи подорожнього завжди сповнені сенсу та логіки, а шлях його підпорядковується невидимим ритмам, ніби він має справу з надзвичайно важливими речами, які можуть відбуватися з нами всіма, хоча ми про це не завжди здогадуємось. Ясна річ, всього цього не відчуєш без квитка й подорожньої торби, це дивне вилучення зі звичних обставин з’являється, щойно ти опиняєшся на платформі, і зникає, щойно ти повернешся додому. У всіх інших випадках лишається проводжати чужі автобуси, терпляче очікуючи на їхнє повернення. І головне, що вони всі різні. Немає по-справжньому схожих вокзальних приміщень, уся ця позірна подібність свідчить, скоріше, про нашу неувагу чи небажання зупинитись і все уважно розгледіти. Навіть типові радянські будівлі, з сірими фасадами та холодними камерами схову лише на перший погляд нічим не відрізняються одна від одної. Кожна з них має безліч пасток і таємних кімнат із завжди зачиненими дверима, кожна з них приховує в собі незліченну кількість печальних випадків, котрі пов’язує між собою хіба що небажання очевидців їх переповідати.