Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Підшкірна присутність системи, котра відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою, це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити — мовляв, НАТО — ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалось на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, котра в певний момент сприймалася всіма нами — учнями четвертого класу — надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея — весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше — весь час про себе нагадує. Мабуть, завдяки своєму батькові, спогади із дитинства у мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, втім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина і мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту — ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі — все одно це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому — нізвідки і в нікуди, рух заради руху і простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, аби говорити про них між собою, їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але придивившись уважно, починаєш їх пізнавати — брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку — спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам невірний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру і намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару і став схожий на Кастро, я маю на увазі — політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук — гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька і котрий до цієї історії не має жодного відношення; начальник охорони цементного заводу — погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, врешті обламався, я б хотів вірити що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушника, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого — на радощах встигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя — у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі — шахта закрилась, вони залишились, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій вже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, з зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, в сухій траві і на берегах пересохлих водойм, в багажниках автомобілів і вікнах електричок, в супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, в кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, в гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто і за його кермом — драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, котра не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи і ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно і аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою і недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.