Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Крістоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну, видно, що саме за цим він сюди і приїхав, чим стіна аварійно небезпечніша — тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоча тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Крістоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами і раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, все-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації — копатись серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму; ми вибираємося врешті назад на трасу, Крістоф знімає наш відхід, навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі. Куди вони потім поділись? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневровість відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи і майбутнього, а відповідно — і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці і сейфи, столи і наглядну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я і обгортали його жовтим папером.

Окремо виносили рештки провізії, котра лишилась у їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати і кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибирались на трасу, востаннє клаксонили і починали рухатись на схід — через великі тибетські гори, через безчасся і занепад, крізь морок і туман Східної України, щоби зупинитись коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості, або в якому-небудь іншому населеному пункті.

В дитинстві міста видавались мені зразком впорядкованості, я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча і про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін — Східна Україна, хоча і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої — ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питались перехожих, хоча ні — я звісно нікого не питався, просто намагався запам’ятати — коли саме і куди ми виїдемо. Хоча з того всього у мене відклалась дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилось зістрибувати з кабін.

Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув у автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялись якісь водойми, ріки, через які тяглись відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходились автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого палива, далі починались вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками, все було на місці, все це трималось довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді — в самому центрі міста, але так чи інакше відчувалось, що життя цих зарослих травою і засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно — яке життя може крутитись довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ — заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, котру ми з великим відривом вигравали, хоча наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувались про існування правил, за якими велася ця гра.