Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Нам з Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку, вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху і сунув її Бобові просто в живіт. Боб встиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився і почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинились, я навіть не знаю, чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі і тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатись додому. О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк—Москва, ми з Бобом повільно рухаємось залізничною колією, щоби не збитися з дороги і дотягнути таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що у Боба в животі дірка, і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємось насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою і товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше він так довго не тримався би, але він встиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати і жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось кінцево збирав декорації і перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту. Врешті Боб упав і вже не хотів нікуди йти або не міг, я теж не міг його далі тягнути, в тумані нам не видно було навіть сопок, взагалі нічого — суцільний туман, попереду й позаду, так що ніхто і не побачить, навіть якщо захоче, як ми тут валяємося — в придорожньому гівні, на рудому щебені, під байдужими світилами, двоє фанатів, що попхалися завойовувати Кубок Республіки, а натомість вигребли по повній програмі і тепер вже не розраховують на підтримку ні з боку святих, ні навіть з боку Федерації футболу. Вона палить одну цигарку за одною відтоді, як нас вигнали з коридору, сказали, йдіть, не заважайте, нічого страшного немає, все буде гаразд, так що не заважайте, ми вийшли на сходи, вона сидить напроти мене й безперервно палить, говорити зі мною вона не хоче, потирає свою напухлу вилицю, Боб їй таки добре приклався, сама винна, мені ніяково, все-таки я почуваюся винним, так ніби я йому дірку в животі зробив, хоч вона нічого й не каже, але почуваюсь я дуже хріново і піти теж чомусь не можу, тож ми сидимо вже півгодини і мовчимо. Я взагалі мовчу від ранку, власне, і поговорити немає з ким, Боб відключився ще на станції, чергові сержанти викликали «швидку» і, доки та їхала, надавали мені по нирках, вимагаючи, аби я їм все розповів, я нічого й не приховував, що тут приховувати, мене й бити не потрібно було, і так все виклав, лікарі перебинтували Боба, загрузили нас у «швидку» і повезли додому. Тепер ось нас вигнали з лікарні, я намагаюся щось їй сказати, але вона не слухає мене, плаче і добиває свої цигарки, розмазуючи по обличчі туш і помаду, а я сиджу, як недоумок, і не можу нічого зробити, хоча мені Боба так само шкода, друг усе-таки, я його взагалі на собі добрих десять кілометрів тягнув, хоч кого це тепер цікавить, всюди гівно, гівно і нічого більше, гівно

— Не плачте, — кажу я їй, — все буде добре

— Ти нічого не розумієш, — вона мені здається так і сказала: «ти нічого не розумієш», чи щось у цьому стилі

— Я ж йому говорила

— Все буде добре, — я сиджу і втираю їй якусь туфту, зарядив своє «все буде добре» — все буде добре, недоумок, вона на мене так і дивиться, як на недоумка, як на недоумка, що сидить собі й розглядає її розбиту вилицю, її розмазану туш, її світле розтріпане волосся

— Залиште трішки, — врешті кажу я, й вона востаннє затягується і передає мені свою цигарку, я теж тягну, відчуваю смак її помади і ледь не кінчаю, що ти після школи робитимеш? — питається вона, не знаю, кажу, поїду куди-небудь в інститут, а, говорить вона, зрозуміло, добре, каже, ти іди, а я ще посиджу, дочекаюся лікаря, я встаю і з недопалком у руках іду собі, аж раптом розумію, як мене накриває — і від того, що ніч не спав, і від того, що по нирках отримав, і від того, що жерти хочеться, і від того, що вона й далі сидить там, на сходах, сидить і не знає, що робити, а я навіть не можу з нею залишитися, стою серед вулиці і далі відчуваю смак її дихання, смак її любові, смак її нікотину. Через два тижні я склав іспити, отримав свій атестат і звалив з міста.