Сергій Жадан - Біг Мак та інші історії - книга вибраних оповідань

Потім минає кілька років, я собі все встигаю забути, встигаю сто разів перейнятись якимись іншими речами, вдома я відтоді не був і робити там мені не було чого. Але раптом я отримую листа від одного зі старих приятелів, який десь знайшов таки мою адресу і написав кілька аркушів нерозбірливим почерком про всі новини і спільних знайомих. Я ще зауважив, що лист цей чимось нагадує напис на якійсь братській могилі, і так випадало, що живих чи принаймні здорових, залишилося не так уже й багато. Зрештою, нічого дивного, подумав я, життя — штука жорстка, шкода, звісно, що так все сталось, але що вже вдієш, в цьому протистоянні нам відпочатку нічого не світило, ось і виходить, що ті, хто в результаті всіх вуличних боїв за місце під сонцем вийшов усього лише з параноєю чи відбитою печінкою, має ще й подякувати долі за прихильність і відверту упередженість, уже в кінці мене раптом перемкнуло: знайомий писав, що, як це не дивно, але наш старий знайомий Боб, мій найкращий друг Боб, теж вижив, хоч і мав уже кілька років серйозні проблеми з головою, впіймав свою білу гарячку і нині лікується в популярній у наших місцях міжрайонній психіатричній лікарні, кілька годин їзди від нашого містечка, і що його вже ніхто й не відвідує, навіть мама, яка і собі збухалась і з головою товаришує не більше за свого сина. Наступного ранку я поїхав на вокзал. Я сильно нервував і не міг дати собі ради, думав, що ось зараз приїду, побачу Боба, і що я йому маю сказати? привіт, Боб, як справи, добре виглядаєш, чи щось таке, що взагалі говорять чувакам із білою гарячкою? може, він повне гальмо і навіть не впізнає мене, що тоді робити, теж питати його, як справи? запара, як справи Боб, винести з-під тебе посудину? що йому принести? апельсинів? на хуя йому апельсини, якщо в нього біла гарячка? може, він взагалі в койку сситься, маму не впізнає, а я йому апельсинів принесу, маразм, врешті я вирішую нічого з собою не брати. Вже на під’їзді я думаю, що ось, цікаво, як себе почувають мешканці цього п’ятдесятитисячного містечка, котре якщо чимось і славне, так це своєю психлікарнею, ось якщо ти, скажімо, народився в цьому містечку і виріс у ньому, і навіть збираєшся прожити тут ціле життя, а всі навколо розуміють, що це саме те містечко, в якому розташовано ту саму лікарню, як ти мусиш поводитися? наприклад, чи можна бути патріотом такого містечка? запрошувати до себе в гості? говорити там обов’язково, обов’язково приїжджайте! у нас така природа! їбать яка у нас природа! де у нас? в диспансері чи що? скоріше навпаки — вони всі тут ненавидять своє містечко, а у випадкових компаніях, на чужій території, намагаються язика не розпускати й зайвого не говорити, бо говорити щось у їхньому становищі, це те саме, що говорити «до наступної зустрічі» на поминках. Лікарня тепла і прогріта сонцем, на подвір’ї багато квітів, в затінку сидять сестрички в білих халатах, до Боба мене, звісно ж, не пустили, натомість заввідділення, де він лежить, захотів зі мною поговорити. Йому років сорок, вигляд у нього похмільний і втомлений, але тримається він впевнено, схоже, з ним це не вперше, я про похмілля, до мене він поставився з симпатією, психолог хрінів, намагається говорити спокійно й урівноважено, наскільки йому це вдається

— Ви, — каже, — востаннє давно бачилися? — Років п’ять тому, — відповідаю

— Ви його товариш? — Так, ми однокласники

— І чому ви раптом вирішили його провідати? — Я не знав раніше, що він тут. Ось недавно отримав листа

— Знаєте, вам краще з ним не зустрічатися

— Це ще чому? — Так буде краще для нього

— Ви знаєте, — кажу я, — я сюди півдня добирався. Я зранку нічого не жер, мене, до речі, сушить не менш за вас, давайте ви мені його покажете, ми з ним трішки поговоримо, та навіть якщо він сситься в ліжко й не впізнає мене, ви мені його просто покажіть, і я собі поїду і не буду вам тут заважати

— Знаєте, юначе, — а ви, я бачу, розумний і порядний молодий чоловік, — уся проблема в тому, що він вас упізнає

— Чудесно, — кажу я, — а в чому, ви кажете, проблема? — Проблема в тому, юначе, — заввідділення нервово хрускотить пальцями, — що ваш однокласник, Харченко Богдан Вікторович, 1974 року народження, має серйозні психічні відхилення, і зустріч з вами — я в цьому впевнений — не бажана ні для нього, ні — що найголовніше — для вас

— Ну, зі мною ладно, я сам розберусь. А що з ним? — З ним усе дуже погано

— Це від водяри? — Прошу? — Я говорю — це від алкоголізму? — Ні, алкоголізм це якраз наслідок