Світлана Касьянова - Інструкція для героя

— У системі коливається напруга. — Жіночий голос. — Був контакт з джерелом високої енергії.

— Справді!? — Чоловічий голос. — От бачите, я ж казав, що тут…

— Тільки не кажіть, що любите цю країну.

— Ну-у-у, — протяжне, стримуючись. — Але який тут ресурс!

— Будь-який неорганізований ресурс — тільки споживча маса.

Широко відкритими очима впершись у скляну тінь, Іван ковтав слова, які робили чудернацькі рухи, і треба було ковтати, щоб не захлинутись ними. Він зазирнув у щілину між шафами. У розтині відображення побачив далекі низькі комп'ютерні загороди і величезну, металеву коробку, ніби вмурований від підлоги до стелі вантажний ліфт. Зрідка над загородами з'являлись голови, коливаючись у такт ходьби. Щось їх там стривожило.

Раптом за спиною Іван почув глухе гупання дверима у коридорі, — хтось впевнено йшов, заглядаючи у кожні двері.

Знову швидкі, легкі кроки.

— Може знизити тиск? — Жіночий голос. — Відбувається щось незрозуміле.

Іван перевів погляд з щілини між шафами на двері, наче обирав напрям останнього стрибка. Але слова змусили його припасти до розмови.

— Ви хочете, щоб енергія не потрапила до системи? — Чоловічий голос.

Перетворившись на віддзеркалення у склі шафи, відчув себе собакою, яка хоче врятувати господаря, але тільки бігає туди-сюди над урвищем.

— Ми повинні втримати ситуацію. Ви розумієте?

— Так, але… — Жіночий голос.

— Локалізовано великий ресурс і, якщо хтось інший заволодіє джерелом, все дістанеться йому! — Чоловічий голос менторським тоном.

— Я не знаю… — Непевно жіночий голос. — Подивіться, це прояви агресивності.

— Невже не можна дати уявлення величі результату? — Чоловічий голос незадоволено. — Ви дуріли! Що буде, коли хто-небудь дізнається?! Ми повинні ж ввести цю систему в ранг закону! Інакше… Ви розумієте?!

Вловивши краєм ока поворот дверної ручки, Іван ступив з-за шафи.

Крізь здивовані і затуманілі від моніторів погляди пішов залою, намагаючись виштовхнути рішучими кроками почуте з голови.

Телевізори спалахували смугами, ніби хтось бив по них кулаком, але Іванові було байдуже, що у них видно як у верхній залі тягнуть за мотуззя з жолобів, трощать меблі. Він пройшов, майже не торкаючись сіро-м'якої підлоги, шарпнув якісь двері, пішов новим коридором, знову відчинив двері навмання.

Зрозумів, що далі йти нікуди, бо почув, що у кімнаті стрекочуть машини, смердить типографською фарбою, вздовж стіни до самої стелі складено зав'язані товсті мішки з чимось, далі широка шибка напівпідвалу. Іван потягнув за мотузок і на голову посипався різнокольоровий дріб'язок. Наче виринаючи, він хапнув повітря, давлячи ногами пластиковий розсип, прив'язав стільця до дверної ручки.

Взяв листок з високого стосу. — «Ваші зусилля повинні…», — криво всміхнувся, кинув на підлогу. Рукавом витер спітніле чоло. — «Невже це правда?» — Важко стягнув пальто, акуратно пхнув полу в барабан — машина схопила, натужно закрутивши щелепами.

Іван підійшов до шиби, вдарив кулаком. Не відчуваючи болю і не помічаючи крові, бив кулаками, долонями.

За спиною гуркіт перетворився на гупання, гудіння, майже скрегіт, — на обличчі не здригнувся жоден м'яз.

Виколупавши скалки з рами, взявся за неї липкими долонями, в кімнаті вибухнуло біле світло, вдарилося до стін, викинувши з машини розжарений шматок на різнокольорову підлогу. Жарини стрибнули хлопцеві на спину, сипнули на металеві ящики з намальованими блискавками, червоно-білий обривок кабелю звивався, наче від болю, але вмочувався знову і знову у вогонь підлоги. Іван підтягнувся, зісковзнувши долонею.

«Але ж це просто, треба тільки ще раз спробувати», — повільно прокотилося в голові.

Він знову взявся за раму, видавлюючи з долонь кров.

Повітря ніколи не буває старим, у нього навіть буває присмак.

«Краще сховати руки під пахви. Так можна йти, не помічаючи котра година і який день — морозні сутінки.

Можна розвести біль в сторони, показуючи світові».

Плями на піджаку — наче хтось взяв кривавими долонями під пахви, як беруть малих дітей, ще й у кишені щось бренькає.