— Де тут вихід?
— Десь там, — кивнув той головою на бічні двері.
— Ага, — Іван краєм ока помітив як швидко наближаються сіро-сині тіні, наче нічого і не сталося. — Знаєш, я так нічого і не зрозумів.
Вусань приречено скинув бровами.
— Тікай звідси, — промовив тихо.
Іван стрибнув на стіл, але хтось ззаду схопив за одяг, потягнув. Усією вагою Іван повалився на одного, намагаючись дістати ногою другого. — «Холера! Б'ють не так як в армії!» — Він заскреготів зубами від різких копняків. Впавши плечима на обличчя одного, Іван стримував бажання того бити по грудях і вчепитися в горлянку. Викручуючись від осліплюючого болю в попереку, побачив біля столу майстра, який пошкандибавши, розкарячився з простягнутим в руці шокером. — «Скільки цій собаці років?!» — Іван схопив за зап'ястя руки, одержав сильний удар в плече, охнувши, потягнув на себе старого, вивертаючи тому руку, долоня майстра ковзнула полірованою поверхнею столу, відпускаючи на купу стогону і борсання.
Іван скоріше відчув зовсім близько, а не почув байдужий тріск, — тіло майстра напружилося і стало неймовірно важким. Скочуючи його на ноги сіро-синьому, садонув ліктем під ребро сопучому знизу, відчуваючи, що руки того дотяглись до шиї. Вдарив ще, ще, ще, розбиваючи червоні кола перед очима, добуваючи повітря кожним ковтком.
Наче опечений, скочив на ноги — величезна кімната перекинулася в голові, Іван вчепився за стіл вологими від крові і поту руками, схопив поглядом застиглі обличчя, темні очниці, довгий повільний рух жолобів з болюче райдужним відтінком.
Квадратні долоні взяли його за лацкани пальта, штовхаючи назад. Через плече сіро-синього він побачив безвільне тіло майстра і повільно розмірені рухи сіро-синьої постаті, яка підводилася з колін. Перебираючи обважнілими ногами, хлопець заглядав у обличчя перед собою — маленькі скляні очі, коротенька, наче приклеєна перука, нагадувала загривок. Ступивши крок назад, Іван скинув руками, напруживши долоні, вдарив по вухах квадратної голови, ніби збирався ляпати в долоні. Губи того смикнулися, випльовуючи кульку повітря, очі кліпнули. Ткнув його кулаком в підборіддя, смикнув пальто з квадратних кулаків. Постать заточилася, і вже руками, наче в якійсь грі, Іван штовхнув від себе.
Великими кроками, збиваючись на стрибки, побіг до бічних дверей. В голові наче заїло диск з кольорів і звуків. — «Падло… ми зможемо… ми досягнемо… створимо… побудуємо… наступне число повинно бути більшим… ваші недоліки!.. а людей…» — Купка боляче розсипається на райдугу. Заточуючись, Іван вхопився за двері, залишивши на них тонкий червоний малюнок п'ятірні.
Стрибаючи по східцях вниз, розмашисто витер обличчя рукавом, заточився, трохи не впавши, схопився за поручень.
«І де ж з цього прокляття вихід?!» — Такі ж білі стіни, пластикові двері, темно-золоті ручки, сіро-штучна підлога. Де ж вікна?! Де ж вихід?! Він шарпнув двері — в маленькій кімнатці без вікон два комп'ютери потилицями один до одного і дві жіночих постаті обличчям одна до одної.
Знову матовий коридор, підлога ковтає похапливі кроки.
Двері, двері. — «Чому не наздоганяють ті двоє?! Невже вони вже десь чекають? Чим було б погано сидіти і гратися в мозаїку за столом?! Навіть з побитою мордою?!»
Іван шарпнув за ручку широких дверей, — якщо тут ні, то доведеться повертатися і починати з першого пункту інструкції — жолоб повинен бути на рівні грудей. Але це була простора кімната, яка нагадувала лабораторію і водночас кімнату переговорів та відпочинку. Він тихо зачинив двері, прислухався, тамуючи подих. Стелажі з течками відгороджували невеликі майданчики з м'якими диванами, кріслами і низенькими столиками.
«Як же вийти з цієї нудотної тиші, що дрімає?» — Зробив крок, відчуваючи, що рухається під чиїмось поглядом. Зупинився. Постать теж зупинилася. Ступив крок уперед. Але ж це тільки твій власний обрис у склі шафи. Саме такий — розшарпаний, з розтріпаним чорним волоссям, чітко накресленими ніздрями прямого носа, впертим підборіддям і стиснутими кулаками. — «Однак, тут хтось є!» — Підійшов до шафи. Прислухався.
— Ні-і-і — протяжно чоловічий голос. — Купуйте українське! Що ж це таке — купуйте наше? Це ваше, чи що?
— Але це відповідає духові часу. — Другий.
— Залишіть духа в спокої. Воно вже українське.
— А вони знають? — Сміх.
— Для того ми і робимо, щоб знали. Найважливіше керувати цією ланцюговою реакцією.
Чути легкі, швидкі кроки.
Читать дальше