Роман Квант - Покарання

— Що відбувається? — спитав я. — Навіщо ти тут ховаєшся? Я шукав тебе, щоб знайти відповіді.

— Відповіді… Вони породжують лише нові питання і людина ходить по колу, не розуміючи, що сама себе обманює.

Я дивився на неї, відчуваючи, як починаю дратуватися із-за дрібниць.

— Це все фігня. Я вимагаю пояснень. Як повернутися назад?

— Не знаю… — відповіла вона. — Тут небезпечно. Я знала, що ти сюди повернешся за відповідями.

— То ти мене чекала тут?! — мене вже понесло далеко на хвилі гніву. — Я потрапив у таке паскудне майбутнє! Дізнався причину і рік своєї смерті, і зустрівся із своєї майбутньою реінкарнацією! Чорт забирай, і ти нічого не знаєш?! Шо за синя субстанція? Звідки взялося йобане село Глибоководне?!

— Остапе, заспокойся, прошу тебе. Ми маємо спільну проблему. Ти знаєш про відчуття у чужому тілі. Вони припинилися, як тільки ми зустрілися в одному світі. Отже, якщо ми розійдемося, то все знову буде повторюватися.

Я уважно слухав, розуміючи, що вона має рацію. Мабуть, все знову почне повторюватися, якщо я зможу повернутися до свого власного звичного життя. Хоча, таке припустити не лише маловірогідно, а й страшно. Адже отримана інформація зіпсує усі мої життєві плани. Але у мене в голові крутилося мільйон питань, які хотіли вийти на волю. І я вирішив почати із самого головного, що мене так турбувало.

— З якою метою відбулася наша зустріч? — філософськи спитав я, довго не роздумуючи.

Долина посміхнулася у відповідь дивною посмішкою, яка ховала в собі багато загадкових відчуттів.

— Правильно мислиш. З цього питання і потрібно було починати. Я не знаю точно, але наша зустріч — це унікальна можливість переглянути власні житті, знайти і вирішити спільну проблему. Дивись, ти отримав такий шанс побачити своє майбутнє життя і дізнатися, що на тебе чекає.

— А я не хотів такого шансу. Я не хотів опинитися у майбутньому і розмовляти із тобою.

— Я розумію, як тобі важко все усвідомити. Але прийми в своє серце те, що вже відбулося. Відкрий розум та душу для сприймання інформації з цього світу. Відкрийся усьому новому та незвичному. Якщо воно стукає у двері твого життя, то впусти його… Наркотики допомогли тобі знайти власне «Я».

— Наркотики мене руйнують, але я не можу їх кинути… Ти теж не свята, — відповів я. — Приймаєш колеса, щоб втекти від проблем та реального світу. А ось проблеми тебе наздогнали. Можливо, в цьому ми схожі. Але для тебе це означає, що після попереднього життя ти повторюєш ті ж самі помилки. Ти не навчилася жити нормально без психостимуляторів. Тому, мені твої поради до сраки!

Я закурив із байдужим відсутнім поглядом, даючи знати, що усі її подальші слова мене абсолютно не цікавлять. Хоча, десь в глибині душі сиділа думка, що в її словах є сенс, адже вона мене старша на одну реінкарнацію. Вона є тою, ким я стану у майбутньому житті. Звісно, божевілля, але доводиться у це вірити. Бо більше в цьому світі немає у що вірити, а зовсім без віри людина загине.

— Ти можеш мене не слухати, але твої питання залишаться без відповідей. Без психоделіків не було б цієї зустрічі та можливості поговорити нам. Такий шанс не лише фантастичний, але й чудовий, унікальний для нас. Завдяки ньому ми можемо змінити власні життя. Якщо ми зустрілися в цьому часовому періоді, то це не випадково. Ми повинні скористатися…

— Ну і хрін з ним! Я не збираюся повертатися назад! Мені все до дупи! Я тут добре влаштуюся і буду писати романи, отримувати шалені бабки.

— Вже не буде так, як раніше. Письменник Остап Дорошенко помер більше двадцяти років тому, залишивши близько сотні романів та оповідань. Але вони усі написані і ти вже нічого нового не придумаєш.

Від злості я розламав навпіл недопалену сигарету і почав її топтати ногами, виливаючи всю свою злість, яка накопилася за останній час. Усі невирішені проблеми, питання виходили назовні.

— Чорт, забирай! Ти знущаєшся з мене! Я буду писати під псевдонімом і ніхто не дізнається, що я ніби знову народився. І взагалі, ти вмієш зачепити болючу тему!

— Остапе, ми сперечаємося вже довго. Краще конструктивно витратити час на вирішення спільної проблеми, — мовила вона.

— Ну що ти пропонуєш?

Пропозиція повечеряти в одній забігаловці виявилася доречною та практичною. Ми сіли за стіл розмовляти і попільничка швидко заповнювалася від цигарок, які я випалював. Випили вина, поїли смаженого лосося. Розмова не дуже клеїлася спочатку. Але ми з’ясували деякі деталі наших життів і далі все пішло краще. Зокрема тема нашої розмови торкнулася такого неминучого і дуже важливого питання, як рокіровка наших свідомостей. Тобто, коли я відчував життя в тілі Долини і переживав своє наступне життя, а вона навпаки переживала своє минуле життя.