Роман Квант - Покарання

Я роблю ще кілька невпевнених кроків вперед, наче нещодавно навчився ходити і зупиняюся.

Десь чути шум авто.

Я намагаюся прислухатися до цього звуку, встановити звідки йде цей шум. Здається, це з лівої сторони. Я йду поміж кущів та висотних дерев, аж поки в далині не бачу смугу траси, що в’ється, як гадюка. Ось вона рідненька! В мене відкривається друге дихання, і я біжу на дорогу. Виходжу на узбіччя і чекаю, кого можна зупинити.

Одяг потроху висихає, а мій стан поліпшується з кожною хвилиною. Правда, цей процес відбувається дуже повільно, але я не вимагаю швидкого сценарію розвитку подій.

Зелений «Москвич» зупиняється на моє прохання. За кермом сидить вусатий дядько повної комплекції із подвійним підборіддям. На ньому звичайний робочий одяг, що свідчить про його сільське життя. Я питаю у водія, чи довезе він мене до Дніпропетровська.

— Е-е, це ж далеко звідси, — каже він.

— Стоп, а як це місце називається? — спитав я, розуміючи, що виставляю себе повним дурнем.

— Село Глибоководне. Мужик ти шо бухал с утра? — спитав він.

— Нє. Я заплачу, як довезете. То як?

Він почухав потилицю.

— Ну сідай вже. Домовимося про ціну пізніше.

Я сів поруч з ним і «Москвич» поїхав по трасі, набираючи швидкість. Опинившись у салоні, я сподівався, що зможу трохи подрімати чи обдумати тутешнє становище, але водій, схоже, мав інші думки з цього приводу.

— Чого це тебе занесло в таку глухомань? — спитав він. — Тут в селі живуть одні старпери. «Глибоководне» майже вимерло.

— Не знаю…

— Мене Місько звати.

— Остап.

— Ну от і знайомі тепер. А то їду сам, блядь! Нудно стало втикати на дорогу. Так хоч є з ким побазарити.

— Ну… Мішку, а в тебе є покурити?

— Ну а как жє! Абіжаєш. В бардачкє лєжать. Там, до речі, є попільничка та фляга з коньяком. Я за кермом, тому зробив лише кілька ковтків. Але тобі в такому стані алкоголь допоможе.

Я знаходжу пачку «Прилуки» і припалюю цигарку. Нарешті приходить звичний спокій на деякий час. Не вагаючись, відкриваю флягу і роблю кілька ковтків. Приємне, довгоочікуване, бажане тепло дає мені із середини таку впевненість, на яку я вже давно чекаю. І після цього ніякі містичні переживання та ритуали мене не турбують.

— Ти сам із Дніпропетровська?

Це питання пролунало настільки несподівано, що миттєво вивело мене з трансу і повернуло до реального світу.

— Так.

— А чого це тебе занесло в це Богом забуте село? — спитав Місько, ніяк не стримавши свою надприродну цікавість.

— Я і сам хотів би це знати. Віриш, вчора кльово погуляв, відірвався. А потім нічого не пам’ятаю до сьогодні. Буває.

Мішко посміхнувся.

— Буває! В мене і не таке було. Якось ми з корешами пашлі на рибалку. Взяли водяри і закуску. Як пили ше пам’ятаю, а потім провал у пам’яті. Очнулся, кругом дєвачкі топлес пляшут і пустиє бутилкі із пад водкі. Вобщєм, я сказал сєбє, шо с етім нада завязивать. Но ета зараза крєпко привязалася. Ти вродє не пьеш, а через пару днєй снова тянєт. Шо ні говорі, баби і водка — ето две нєобходімиє вєщі для мужика. Ти от водки нікуда не дєнєшся. Как і ат баб.

— Да уж, — погодився я.

— Остапе, чим ти по жизні займаєшся? Пливеш по тєченію чи прикладаєш зусилля?

Схоже, дядька потягнуло базарити про одвічні філософські питання, на які я не був налаштований. Крім того, не дуже хотілося казати, чим я заробляю на життя. Проте, я був не в тому стані, щоб вигадувати нісенітниці.

— То чим ти заробляєш на хліб?

— Літературою. На хліб з маслом та ікрою, — я посміхнувся.

— А-а, ти книжками торгуєш?

— Нє, я — письменник.

— Та ну! Ти пишеш книжки? І як успішно?

— Принаймні не жаліюсь на життя. Бабла вистачає.

— Зрозуміло… А я от живу тільки від природи. Що виросло на своїй землі, то й їмо. Зарізали кабанчика або гусака і ось м’ясо свіженьке. Принаймні не треба мені працевлаштуватися.

— Так ти не можеш влаштуватися на роботу?

— Яка на хуй робота, коли в державі криза! Чорти б її вхопили за жопу! Ці паскудні олігархи вабщє охєрєлі. Накрали бабла і залиши народ без грошей, без роботи і без їжі. А жрати то завжди хочеться. От у нас в країні і виріс рівень злочинності. Довботяли срані!

Поки він жалівся на життя і владу, я мовчки дивився у вікно. Намагався зібратися з думками, але всі спогади були туманними та нечіткими. Тому я вирішив до цього повернутися пізніше.

Раптом мене жахає думка, що я не пам’ятаю яка сьогодні дата. Що за день взагалі такий дивний?