Юрій Винничук - Танґо смерті

Майор, який стаціював у стрийка Зельмана, розрахувався з ним і сказав, щоб витратив усі гроші на харчі. У місті паніка, водотяги пошкоджені, води вистачить хіба на два тижні.

Настає ніч. Смуги світла перетинають небо. Трамваї стоять.

24 червня, вівторок. Учора я стояв на Казимирівській навпроти Бригідок і грав на скрипці. Мене ніхто не чіпав, бо я передбачливо вбрав чорні окуляри, а під ногами в мене лежали костур і капелюх, люди кидали мені копійки, а я грав для Орка, Яська і Лії в надії, що вони почують і їм буде не так страшно. А нині рано прибігла тітка Ривка і сповістила радісну новину: Лія врятувалася, також вдалося втекти Ясеві й Оркові. Господь вислухав мої молитви».

Ми покинули наш сховок 29 червня, коли настала друга червнева неділя війни. На вулицях панував величезний рух, міліцейські будки опустіли, авта стояли в корку. Вже цілий тиждень тягнулися безперервні валки большевицького війська, повзли гармати і танки, обличчя вояків утомлені і похмурі, в очах читався страх і нерішучість, уже ніхто не кидав на натовпи львів'ян переможні погляди, не намагався забалакати, військо сунуло мовчки, і мовчки стежили за їхнім відступом люди, одного лише разу почувся вигук когось із натовпу, і стосувався він полонених польських вояків, які брели з лопатами і кирками на плечах, на головах ще мали «рогатівки», які вирізняли їх з-поміж інших, бо одяг був запилюжений і вицвілий, а ноги збиті, без чобіт і черевиків, пообмотувані різнобарвним ганчір'ям. «А їх чого ви тягнете за собою? Відпустіть!» — гукнув хтось, але на його погук вартові, що пленталися обабіч полонених, не звернули жодної уваги, зате звертали увагу, коли хтось із львів'ян намагався передати полоненим кусень хліба або цигарки, тоді враз зблискував на сонці багнет і лунав окрик «Нельзя! Атайді! Назад!» А за полоненими поляками йшли сільські хлопці, яких силою вчора забрали до війська, вбрані в цивільне, кожен ніс на плечах якусь торбину, очі їхні знервовано бігали, мовби шукаючи змоги втекти, але і їх вартували теж.

Люди ставали навшпиньки і чекали, коли ж з'являться полонені німці, але їх не було, а пополудні натовп уже почав розбрідатися, незважаючи на спеку й духоту, вікна кам'яниць зачинені, хоч ніхто того не вимагав, але недавній досвід підказував, що краще не висовуватися, надто, що з різних кінців міста долинали постріли й вибухи, а кілька днів тому, коли надто цікаві городяни стежили з вікон на площі Більчевського за большевицькими автами, кулеметники обсипали їх рясним вогнем. Вулицями тепер швендяло лише міське шумовиння, батяри і злодії, вони любили ризик, надто, що в крамницях залишалося чимало добра, от на тих тихих вуличках, якими не рухалася армія, і кипіла мурашина робота: виламували залізні штаби й грати, виривали двері і вікна, вдиралися всередину і тягли все, що в руки попадало, а при цьому не обходилося і без бійок, виривання з рук одне в одного, усі раптом забули, що вони люди, й вели себе, як звірі, шарпалися, дряпалися й кусалися, всюди біліло розсипане борошно, хрумтіли під ногами цукор і сіль, ноги заплутувалися у сувоях перкалю, слизькали на брусках мила, а потім люди розбігалися, а натомість залишалися потрощені столи й полиці, дехто мовби тамуючи свою лють, спричинену большевицькою окупацією і тривалими стояннями в чергах, на прощання ще й підпалював крам, і їдучий дим волочився вулицями, а полум'я пожирало все, що вдавалося пожерти, вояки дивилися на ці спалахи вогню і не втручалися, думаючи, що все іде за планом, ворогу не повинно дістатися народне добро. Що ближче до вечора, грабунки наростали, а ті, що не брали в них участі, не могли надивуватися, звідки отой весь товар береться, якщо, його ніде не було, а якщо й було, то викидали його на кілька годин, і він знову зникав. Ті, що зробили першу ходку з награбованим, верталися уже з лантухами, виварками, відрами, коцами, дитячими візками, прихопивши з собою родину, і старих, і малих. Передусім розхапували харчі, але й бочки з пивом теж не пропадуть, як і горілка, то тут, то там гуртувалося уже веселе товариство біля такої бочки і причащалося, наливаючи собі у баняки, вази, капелюхи і жмені… Ми з Ясем, Йоськом та нашими мамами теж вирішили не ловити ґав і почали тягнути, що тільки можна — борошно, крупи, макарони, мило, сіль, цукор, сірники. Йосько приволік цілий сувій ситцю і поділився з нами.

30 червня, у понеділок німці вже вступили до Львова. Я вийшов у місто і побачив, як люди зустрічають їх з квітами, дівчата роздають усім по квітці, а то й цілі букети, обнімають і цілують, і не лише українки, а й польки, ба навіть жидівки, мені й самому хочеться потиснути руку якомусь воякові, який визволив нас від тієї большевицької напасті, але щось мене стримує. Лунають вітальні вигуки й оплески.