Юрій Винничук - Танґо смерті

Уже піднімаючись сходами до помешкання Мількера, Ярош почув згуки сварки, старий з кимсь лаявся, його голос то ставав гучнішим, то слабшав, жіночий голос щось несміливо відповідав, мовби виправдовуючись, потім зацокотіли підбори по підлозі, двері на сходову клітку рвучко розчахнулися, і вискочила з них розпашіла й розгнівана дівчина, затискаючи в руках скрипку, а услід їй летіло:

— Можете більше не приходити! З вас ніколи нічого не вийде! Краще ідіть чебуреками торгувати!

Ярош відступив до стіни, а дівчина промчала попри нього вихором і потупотіла сходами, бризкаючи уривками слів та фраз. Мількер зустрів його на порозі, важко дихаючи.

— Ото коза! Ото коза! Нема ані на цент терпцю. Вона що собі гадає? Що музика — то забава? Музика — то життя! Не вона тобі, а ти їй повинна віддаватися! — гукав він униз, перехилившись через перила. — Це не вона живе для тебе, а ти мусиш жити для неї! Дихати нею, пити її і їсти! Ти вся мусиш стати музикою! Вся! Від стіп до голови! До останнього свого подиху! — потім кивнув Ярошу, щоб заходив, а вже в кімнаті продовжив: — Уже майже! Майже! Ще трохи! Але вона не має терпцю, каже, що краще заграти вже не зможе. А я упевнений — зможе. Лишилася дрібниця. Якихось кілька нот… І річ не тільки в тому, щоб відтворити танґо, а в тому, що коли вона зможе заграти ті ноти, вона стане тим, ким і мріяла стати — майстром.

— І що? Будете іншу ученицю шукати?

— Чого іншу? Вона вернеться. Я вже її добре вивчив. Вернеться…

Мількер знав, що каже, бо Ярка опинилася у його полоні, у якомусь неймовірно магічному полоні, тепер вона знала про нього дуже багато, про його життя, про втрачених друзів і загиблу родину, гуляючи з ним містом перед уроком і опісля, вона дізнавалася чимало такого, про що й не підозрювала, хоча ті уроки її добряче вимучували, бо старий змушував грати одну й ту ж мелодію десятки разів, щоразу знаходячи якийсь ґандж, який вчувався лише йому, а коли він вийняв із футляра свою стару скрипку, яка своєю поверхнею скидалася на обличчя вояка, пооране близнами*, і простягнув їй, а вона провела несміливо смичком, то відчула, що скрипка видавала якісь дивовижно тужливі звуки, нічим не схожі на ті, що народжувалися з її скрипки, і коли вона спробувала заграти на ній ту саму мелодію, яку грала уже безліч разів, то раптом охопив її незрозумілий страх, вона побачила, як загорілися очі в старого, роз'ясніло обличчя, і руки склалися, мов до молитви, він вочевидь поплив у замрійних хмарах, ліниво вигойдуючись, наче пір'їнка в повітрі, але натомість Ярці запаморочилося в голові, здалося, що вона втрачає здоровий глузд, рука її несамохіть різко змахнула смичком і видобула щось гостре, як ніж, щось, що різонуло по серцю старого, і власне тоді він визвірився, накричав, було таке враження, що вона отим різаним звуком брутально вирвала його з якихось потаємних марень, вона намагалася пояснити, що ще не звикла до його скрипки, але він не слухав, і тоді вона вибігла. На вулиці завагалась, роздумуючи, куди йти, врешті подалася у скверик неподалік і, сівши на лаву, замислилась.

Сутінки вкривали вулицю, ось від Мількера вийшов професор і рушив у бік центру, Ярка побачила, як з тіні по той бік вулиці виплив чоловік невисокого росту і спочатку рушив за професором, але раптом зупинився і, задерши голову, витріщився на вікна Мількера, що саме засвітилися. Ярка теж глянула вгору і побачила таке, від чого ще довго не могла отямитися: на фоні напівпрозорої штори виднівся силует чоловіка, який однією рукою тримав скрипку і водив по ній смичком, затиснутим у зубах.

Увечері у двері хтось постукав, мама підійшла до дверей і запитала: «Хто там?», відколи почалася війна, уже ніхто у Львові не відчиняє дверей без цього запитання. Жіночий голос повідомив: «То я, Фейга!». Мама відчинила, Фейга була дружиною крамаря Оґренштейна і братовою Ґолди, виглядала вона тепер досить кумедно, бо, незважаючи на літо, була вбрана в теплі хутра, та ще й привіталася так, що аж нам подих забило: «Слава Україні!», повідомивши, що прийшла попрохати, аби мама переховала хутра, бо пішли чутки, що будуть жидів грабувати, а по тих словах скинула з себе аж три хутра. Мама поцікавилася:

— А що буде, коли їх у нас пограбують?