Юрій Винничук - Танґо смерті

— Думаю, це для нас найкращий вихід, — казала вона мені, — їдьмо і ми. З Палестини зможемо виїхати до Америки. Хто б у цій війні не виграв, нам від того добра не буде.

— Стривай. Ти знаєш, куди поділися ті жиди, що їх вивезли на Лонцького?

— Вони вже всі в Палестині. Рабин і голова юденрату* показували нам поштівки від них з краєвидами… Ще там був цілий мішок листів.

— У конвертах?

— Ні. Навіщо в конвертах? Ці листи йшли не поштою, їх перевезли кораблем до Констанци, а звідти потягом сюди. На кожному листі писалося прізвище адресата. Ті з юденрату вигукували прізвища, люди відбирали листи, цілували їх і тішилися. Листи були такі радісні… Мама отримала листа від тітки Фейги, вона написала, що живе на березі Тиверіядського озера в просторому будинку й охоче прийме усіх нас, бо місця доволі.

Щось мені тут не грало. Я запитав:

— А були якісь фотографії?

— Так, були.

— З Палестини?

— Ні… Були фотографії людей із валізами перед вантажівками, які їх мали везти на потяг. Усі усміхнені, бадьорі.

— Чи не видається тобі дивним, що листи з Палестини супроводжували знімки зі Львова? Чому твоя люба тітка не надіслала фотки на фоні свого просторого будиночка? Чи бодай під пальмою?

Лія спохмурніла і закусила губу. Я звелів їй сидіти в хаті і не рипатися, а сам подався до Яся, розповів йому про свої підозри і потягнув у ґетто. Панувало там сіре муравлисько в рухливій і галасливій масі, що дзвеніла, гуділа і бриніла безліччю голосів, у яких можна було б навіть розрізнити оригінальну мелодію. Натовп безперервно молов язиками, вихваляючи свої товари в будках, брамах, на ятках, возиках, на тацях, повішених на груди, в кошиках, відрах, торбах, пудлах, а то й просто на землі, бо однією з характерних рис справжнього львів'янина — не важить: українця, поляка чи жида — була його вишукана скнарість, яку навіть зажерливістю назвати не випадає, бо та скнарість була доведена до якогось високохудожнього абсурду, коли будь-який непотріб, будь-яка зужита річ викликала в практичній голові господаря надію на те, що він її ще колись полагодить, що вона ще колись придасться, а відтак вона знаходила своє почесне місце в одній із шухляд чи пачок і не покидала його роками, щойно по смерті господаря та річ могла опинитися на смітнику та й то не конче, якщо вдячні нащадки вирішать її долю інакше. Але тепер, коли скрута охопила усіх, коли забракло нових речей, то увесь Львів став велетенською тандитою, і старі речі, добуті з темних закамарків, ожили. Ще не так давно у львівських скринях можна було надибати споловілі комірчики поважних австрійських емеритів, їхні циліндри і фраки, моноклі і щіточки для ваксування вусів, потерті дамські рукавички до самого ліктя, викривлені мешти, кольорові поштівки, зужиті гаманці, огризки олівців, скляні корки, засохлі пензлики або ж такі безцінні реліквії, як засушені квіточки з могили Юліуша Словацького, листочок з вінка на могилі Маркіяна Шашкевича, дамський пристрій для виливання куль з епохи польських повстань, — усе це продавалося і купувалося, бо львів'янин просто не міг, збираючи усе життя мотлох, не придбати ще якусь безцінну детальку того покійного світу, який єднав його з дідами і прадідами і свідчив про тривалість роду. Тому-то й сліпило очі багатство розмаїтих товарів: баняки, миски, черевики, сорочки, штани, плащі, фантазійно розвішана білизна, фальшиві чоколядки, фарбовані цукерки, овочі, оселедці. Але найбільше різного непотребу, на який міг поласитися хіба божевільний, — поламані автомати з танцюючими фігурками, скляні кулі, маски, задимлені дзеркала, манекени без рук чи ніг, старі грамофони, розібрані ровери, поламані друкарські та швацькі машинки, клямки і ключі, погнуті цвяхи, зіржавілі інструменти, старі обдерті дитячі візочки, які можна використати хіба для перевезення мішків з бульбою, подерті книги і старі часописи, поламані меблі, споловілі гравюри, ікони без рам і самі рами, годинники, що вже ніколи не будуть ходити, перстеники з фальшивого золота і срібла, перуки і різноманітне шмаття, шнурки і шнурівки, у відрах напої, наколочені з оцту і сахарини, в баняках готові страви, а в пуделках — гарбузове насіння, печиво. І тут-таки просто неба працювали шевці, кравці, дзиґармайстри, були навіть різницькі ятки, де висіли велетенські кавалки м'яса, переважно кінського і несвіжого, якісь нутрощі, серця і кінські голови. А серед того гомону лунала музика, хтось грав на губній гармонії, хтось на сопілці, хтось на скрипці, а хтось намагався щось співати, і всюди панував специфічний запах жидівського ґетта, духотлива мішанина поту, старого вбрання, оселедців, цибулі, часнику і згливілого сиру. Тут можна було придбати і підпільний алкоголь, і документи, якийсь чоловік розклав на столику опаски з зіркою Давида, вигукуючи: «Опаски! Опаски! З паперу! З матерії! Перша кляса!» Старий жид зупинився біля нього, не наважуючись, котру вибрати, продавець до нього: «Беріть з матерії!», але жид сумно похитав головою: «А чи я переживу ту матерію? Нє, дайте паперову», і, заплативши, відійшов, згорбившись так, наче на його плечі навалилися усі лиха світу.