Юрій Винничук - Танґо смерті

Опісля всіх посадили на вантажівки, а куди повезли — Руффер не знав. Єдине, що вдалося ще з нього витиснути, вантажівки повернулися увечері заболочені і привезли повні валізи. Коли Руффер запитав у котрогось водія, чому жиди не забрали з собою валізи, той розсміявся і відповів, що там, куди вони поїхали, нема тільки ковбас на деревах і медових рік, то на дідька їм було волочити увесь той непотріб? Потому всі валізи було розпаковано, перебрано і посортовано. Одних лише ювелірних виробів назбиралася повна діжка.

— Видно, там, у Палестині, їх чекає справжній рай, — сказав Руффер, а я думав: він справді такий дурний чи лише придурюється?

З часом виживати ставало дедалі важче, але, на щастя, нагодився Вольф, він лише кілька днів міг пробути у Львові, жив у нас, бо маму його вивезли в Казахстан, навіть не зміг потрапити до свого помешкання — його зайняв був совєтський служащій, який і при німцях не пропав, працював у комендатурі. Перед тим, як вирушити на Схід, Вольф сповістив нам цікаву річ: грам золота у Варшаві вартував 200 злотих, а у Львові 60 рублів. Злотий і рубель поки що були в рівній ціні. Нам досить було іно перезирнутися, аби вхопитися за нову роботу. Якщо нам вдасться заробити потрібну суму, то можна буде купити португальські паспорти для Йоська з мамою і Рутою. Треба було квапитися, бо скоро стало відомо, що жидів, яких буцім забрали до Палестини, вивезли в Лисинецький ліс, або, як казали, «на Піски», і там у піщаному кар'єрі розстріляли. І тут я пригадав отой приспів, якого написав для Йоська:

Так ото й почали справджуватися ці слова — піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…

На цьому рукопис обривався, все ще перебуваючи під враженням від прочитаного, Ярош загорівся видати ці записки і знову завітав до Мількера та запитав, чи він не буде проти.

— Ні, — сказав старий. — Буду лише радий. Але ж тут немає кінця.

— Нічого, ви мені розкажете, що було далі. А оці слова… про маки… вони справді увійшли до тексту «Танґа»? — запитав Ярош і процитував: «стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла».

Мількер уважно подивився йому в очі, мовби хотів щось сказати, але обмежився лише кивком.

— Цим пояснюються оці всі ваші маки? — продовжив Ярош. — Зустріч повинна відбутися у їхній тіні?

Мількер мовчки налив собі бурякового квасу, випив і сказав:

— Це всього лише слова… слова і більше нічого… хочете знати, що було потім?..

Ярош кивнув і увімкнув диктофон.

— Я жив у ґетті, але мав перепустку і, поки грав у «Брістолі», міг бачитися і з Орком, і з Яськом. У березні 1942-го з'явився в Янівському концтаборі унтерштурмфюрер Рокіта, мав трохи за п'ятдесят, з його круглої червоної мармизи ніколи не зникав улесливий усміх. Колись він був скрипалем у різних кнайпах у Катовіцах та Закопанім, але це не заважало йому знущатися з в'язнів, ставитися до них, як до худоби. Коли до табору потрапив талановитий студент консерваторії Максиміліан Штрікс, його батько Леон, який грав разом з Рокітою у кнайпах, намагався вирятувати сина, але Рокіта сказав, що коли він хоче бачити сина частіше, нехай зорганізує в таборі оркестру. Штрікс швидко зібрав оркестру частково з в'язнів, а частково з тих музикантів, що були на волі. Так ото і я потрапив туди.

Наприкінці літа 1942-го площу ґетта вирішили зменшити, і Клепарівська опинилася поза жидівською дільницею, ми з мамою переселилися на Замарстинів. Незабаром Штріксові і решті музикантам з волі заборонили повертатися додому, ми стали в'язнями, з тією лише різницею, що мали спеціальні права і жили в окремому блоку. Трактували нас дещо краще, а Рокіта дбав про те, щоб ми були пристойно вбрані. Нам наказали нашити жовту зірку на блюзці, українці носили блакитну, а поляки — червону. А тим, кого мали стратити, нічого не нашивали.

Оркестра грала в'язням, коли вони вирушали на працю і коли поверталися, але грала також і під час селекції — коли в'язнів оглядали і відбирали немічних та непридатних до праці, їх вели в Долину Смерті і там розстрілювали, а ми грали під цокіт кулеметів і автоматів. Як я вже розповідав, партитуру «Танґа смерті» написали ми з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом, вставивши ноти з манускрипта Калькбреннера.