Юрій Винничук: Танґо смерті

— То була ця скрипка? — запитав Ярош, киваючи на скрипку, що лежала на канапі.

— Ні. Цю я заховав під підлогою, коли нас вигнали з помешкання. А то була скрипка, на якій я грав у концтаборі, мені її подарував Куба Мунд. На жаль, її знищив вибух… Ну, а потому мені дали двадцять п'ять літ таборів, з яких я відбув десять. А ще п'ять років минуло, заки дозволили повернутися до Львова. Але я мусив винаймати квартиру, бо помешкання моє було зайняте. На щастя, та родина, яка там поселилася, перейнялася моєю долею, і коли господареві запропонували роботу в Києві, він хутенько прописав мене в себе. І отак я опинився знову вдома.

Ярош, виходячи від Мількера, зіткнувся на сходах із Яркою, вона вже не пашіла гнівом і навіть усміхнулася до нього.

— Він на вас покладає великі надії, — сказав Ярош дівчині.

— Я знаю. Але мені бракує витримки. Крім того… крім того, коли я граю те танґо… — дівчина зітхнула і похитала головою, мовби збираючись із думками. — Коли я граю його, зі мною робиться щось неймовірне… мені здається, я зникаю, розчиняюся у просторі, і тоді стає так страшно… останнього разу я мовби піднялася у повітря і гойдалася там на невидимих павутинках… а коли пробувала закричати, то не видобула ані звуку… хоча увесь цей час грала, не перестаючи.

— Так, — кивнув Ярош, — мені знайоме це відчуття.

— Ви чули моє виконання?

— Ні, я чув танець дервішів.

— Який зв'язок між танцем дервішів і танґом?

— Усе, що їх єднає, — це тих дванадцять нот, які можна вмонтувати в будь-яку мелодію чи танець. А ефект буде однаковий.

— Але мені страшно. Таке відчуття, що має щось трапитися, щось дивовижне, щось захопливе, але й жахливе.

— У мене теж таке саме відчуття. Але, здається, відвороту нема. Зустріч неодмінно відбудеться там, де цвіте гашгаш, під тінню його.

— Що це означає? — здивувалася дівчина. — Що таке гашгаш?

Але Ярош уже спускався сходами.

Ярка застала Мількера за поливанням маків. Побачивши її, він привітно усміхнувся і сказав:

— Так-так, бракує лише витримки, дитино. Лише витримки. А нагорода не забариться.

— Яка нагорода? Не потребую жодної нагороди. Цей ваш професор якийсь дивак. Щось таке сказав мені… про якийсь гашгаш…

— Гашгаш?

— Він іще відкидає тінь… і, мовляв, у тій тіні…

— …відбудеться зустріч?

— Саме так. Що це має означати?

— Я ж кажу — лише витримки вам бракує. І не більше. А зустріч відбудеться… мусить відбутися… Я відчуваю це. Зовсім скоро. Можна я вас напою чаєм? Перш ніж ми подамося з вами до міста…

— Знову грати для людей?

— Уже недовго зосталося, — Мількер налив у горнятко чаю, додав ложечку меду і простягнув дівчині. — Ви вже близькі до того моменту, коли заграєте, як потрібно. Фактично зосталося подолати лише дві ноти. Вони, щоправда, найважчі, але ви їх заграєте. Ви їх мусите заграти, бо вони уже сидять у вас. Отут, — він поклав долоню на її груди поміж персів, і Ярка відчула, як тепло розливається по її тілі, але чи то було тепло від чаю, чи від його доторку, вона збагнути не могла, єдине, що усвідомила собі, — доторк долоні старого був їй приємним, і вона ледве стрималася, щоб не спинити його, коли він забирав руку. Він володів нею повністю, і вона з цим змирилася.

Увечері Ярош передав рукопис Данці, яка сама зголосилася набрати текст на комп'ютері, як і розшифрувати диктофонний запис оповіді Мількера. Данка вже встигла прочитати рукопис і була під небувалим враженням, їй здавалося, що читає записки якогось свого близького родича, інколи в пам'яті зринали видива чогось схожого, чогось, що вона могла й сама бачити і відчути, але, вочевидь, не бачила, сни її відтепер стали химерними і заплутаними, вона прокидалася серед ночі й не могла згадати, де вона, не тільки тоді, коли ночувала в Яроша, але й коли ночувала вдома. Мати була впевнена, що Данка перепрацювалася, і переконувала її залишити на якийсь час переклади, але Арканум уже тримав її цупко, як і записки невідомого їй Ореста і почуття до Яроша.

Коли вона розповіла батькам про їхні стосунки, то, на подив, це не викликало скандалу, батько, який так і не відновився на посаді, уже встиг попустити свій гонор голови сім'ї, тому лише буркнув: «Ну що ж, професор — це, звичайно, краще, ніж той молодий вертихвіст», а мама сказала:

— Тобі видніше. Але ж ти не збираєшся залишатися його коханкою? Він ще тобі не пропонував одружитися?