Юрій Винничук - Танґо смерті

— Що? — аж вирячив очі він. — І книжки читали?

Здивовано хитаючи головою, підсунув мені папір і звелів описати, як я опинився в ОУН. Я заперечив:

— Це непорозуміння, польська поліція розібралася з тим, і мене відпустили. Мене арештували помилково.

— Не думай, що тут дурні сидять, — відказав він. — В їхніх актах написано, що вони не знайшли доказів на твою участь у замаху. Але це не означало, що ти невинний. Нас цікавить твій дядько. Це ж він керував бандою? Він планував замахи? Говори! А Люція? Ми знаємо, що стріляла вона. Де вона може переховуватися?

— Звідки мені знати, коли мене арештували на самому кордоні? Мене ж не було тут.

— Хочеш сказати, що не підтримував з ними стосунків? Твоя Лія нам дещо розповіла.

Я отерп.

— Лія? Ви її арештували?

— Звичайно. Приналежність до злочинної сіоністської організації. Її братика, на жаль, не вдалося розшукати. Цікава у вас компанія була — усі дітки повстанців.

Наступні допити відбувалися вже вночі, двічі мене добряче відлупцювали так, що я сочився кров'ю і йти самохіть не міг, мене заносили й кидали на долівку.

Щонеділі отець Мирослав, мій вуйцьо, відправляв тихцем службу Божу, зараз він уже нічим не нагадував того отця-батяра, якого я пам'ятав із дитинства, під час молитви хтось із нас ставав біля дверей і затуляв спиною «візитирку». Одного разу ми почули з подвір'я тихі жіночі голоси, я попросив, аби мене підняли до вікна, і побачив, що там прогулюються ув'язнені дівчата, серед них я не відразу упізнав Лію. Виглядала змученою і сумною, обличчя було змарніле, я гукнув: «Ліє! Ліє!», вона озирнулась і злякано шукала очима мене, нарешті побачила і притулила долоню до вуст. Що то мало означати? Повітряний поцілунок чи знак, що вона мовчала і нічого не сказала? Я витер сльозу і решту дня просидів у важкій задумі.

Неділю 22 червня 1941 року я вже не забуду до смерті. Щойно на світ благословилось, як пролунали вибухи, стали розриватися бомби, аж мури задрижали. Усіх опанувало неймовірне збудження, ми зірвалися на ноги, намагалися доп'ястися вікна і хоч щось побачити. Пополудні затраскали двері камер, енкаведисти стали виводити по кілька в'язнів на подвір'я і там серед гуркоту моторів вантажівок розстрілювати. Лунали розпачливі зойки, благання, прохання помилувати, слухати ці крики було понад сили. Викликали і з нашої камери усіх польських офіцерів, вони мовчки підходили до греко-католицького отця Мирослава, бо іншого тут і не було, вклякали і приймали благословення. Енкаведисти підганяли їх, але до камери боялися заходити, відчуваючи, що в таку хвилю люди можуть бути здатні на відчайдушні вчинки. Відтак викликали кількох студентів духовної семінарії. У камері ставало вільніше, тепер уже всі підходили до отця сповідатися, не чекаючи, поки викличуть. Ми всі перебували в якомусь отупінні, між собою не розмовляли, хіба що з Богом. Я складав у думках перелік усіх своїх гріхів, переді мною з'являлися ті, кому я завдав якоїсь прикрості, дивилися мені у вічі, але мовчали, і я не знав — відпускають вони мій гріх чи ні, гріхи приходили по черзі, але того найголовнішого не було й не було, і я вже тішив себе думкою про чистоту своєї душі, коли раптом сяйнуло — може, твій найбільший гріх ще не стався, може, власне зараз його зерно кільчиться і збирається проростати, і, коли ти знову опинишся на допиті, твій найбільший гріх виповзе з тебе, наче гадюка. Мені стає страшно від цієї думки, усі попередні лихі вчинки враз ізмаліли, вони вочевидь щезнуть, якщо я витерплю і нікого не видам, бо якщо добре помислити, то я здогадуюсь, де можна знайти вуйка і Люцію, а якщо вистою, то само собою відпустяться мені всі попередні гріхи, а якщо вибовтаю, то ті грішки в порівнянні з цим, найбільшим, стануть невидимі. Я добре знав, що я не герой і не святий, і все, що я колись зробив лихого, не переважить грішків, які вчинили інші, отже, я такий, як і всі, підозрюю, що я ще й боягуз, принаймні у снах я тільки такий, бо в житті ще мені не довелось перевірити своєї хоробрості чи з'ясувати, що я її взагалі маю. Я намагався викурити з голови ці жорстокі думки, бо вони мене мучили і карали невідь за що, але перспектива вчинення злочину переслідувала мене і переслідуватиме доти, доки мене покличуть на допит знову, і я перевірю себе та дізнаюся, хто я. Я почав пригадувати різкі слова, які кидав в обличчя рідним, а вони їх швидко забували і ніколи мені не спімнули, мені хотілося впасти тепер перед ними на коліна і просити вибачення, а ще мене проймав страх за Лію, худеньку, хворобливу дівчину з тонкими рисами і тендітними руками, можливо, її допитують так само, як і мене, знущаються і ґвалтують. Брязнули двері, усі задеревіли, отець бурмотів молитву, а убивці викрикнули кілька імен, серед них і моє, я гукнув, не піднімаючи голови: «Нема!» і відчув, як мене заливає холодний піт, як тремтять мої пальці, хтось із них сказав: «Ушол!», двері зачинилися, я не піднімав голови, не знаючи, якими очима дивляться на мене мої співкамерники, може, й осуджують, та й що з того — брехня може розкритися дуже скоро, я виграв у смерті, можливо, лише кілька годин чи хвилин. Подумавши про смерть, я відчув, що мені стає легше, не страх смерті був найдіймавішим, а страх перед тортурами, щодо смерті, то я б волів вибирати, якою смертю померти, найкраще, коли в бою, коли ідеш в атаку, коли несе тебе уперед якась потужна сила, але до смерті від кулі в потилицю я готовий не був.