Юрій Винничук - Танґо смерті

Книш витріщив очі.

— Так-так, нехотячи. Я лише прикрасив квітами кімнату, у якій вони спали після перепою. Але квітів виявилося забагато. От ми і поховали їх у двох могилках у вигляді жи… пробачте, євреїв, як тепер прийнято казати. Можу могилки показати. Пора б уже там якусь тумбу червону встановити. А хочете, я вам на їдиші прочитаю вірш Іцика Манґера*? Я ще зі школи пам'ятаю.

Роздвоєний Цибулько уже навіть наморщив чоло і наготовився декламувати, коли його зупинив Книш:

— Стривайте. Поясніть мені одну річ. Коли ваше друге «Я» вели на розстріл, що воно перед смертю чуло?

— Що чуло?.. — чоловічок замислився. — Що чув… Та йой! Крики і ридання — от що я чув. Нас було кілька тисяч, розстрілювали партіями, і жінок, і дітей… Усі плакали, скиглили, дітей намагалися заспокоїти… Страхіття…

— І це все, що ви чули?

— Ще кулеметна черга була. Це останнє, що я почув.

— А музика? Музика була?

— А-а, музика? Ну, звісно ж — оркестра грала. Але, знаєте, вона грала постійно, безперестанку. Ніхто вже й уваги не звертав. Це вже як шум вітру чи шелест дерев.

— Чи не можете пригадати, що саме грала оркестра?

— Марші якісь… Вільгауз*, наш комендант, дуже марші любив.

— А танґо?

— Танґо… було й танґо… Це вже Рокіта наполягав, аби танґа грали. Тож і небіж мій там грав — Йосько! Ви б нас звели докупи, то я б вам відразу довів, що не брешу.

— Добре, — сказав Книш, закурив і постукав запальничкою по столу. — Тепер пригадайте момент, коли ви усвідомили, що в вас вигулькнуло оте друге «Я».

— Я й сам не знаю. Ото йду собі вулицею, іду, аж раптом — бац! — і клямка! Я вже не той, ким себе вважав стільки років. Тобто той, але не зовсім.

— Ви щось почули в той момент? Може, якісь звуки…

— Звуки… Мене ледь джип не переїхав. «Міцубісі-паджеро». Коли він забібікав, я аж підскочив. А, між іншим, переходив на «зелене». Це мене вивело з рівноваги, перед тим я почувався цілком спокійно, думав собі про щось приємне. А коли перейшов вулицю, відчув, як у мене тиск підскочив. Не знаю, чи ви чули, що «паджеро» на латиноамериканському балаку означає «підарас». Мене всього аж затрясло від люті. І отоді це сталося, я хотів було гукнути йому вслід: «Ти, паджеро!», а закричав щось зовсім інше: « Мамзер!* Мішіґін!» Уявляєте? А тут раптом чую — щось напливає на мене… Так, знаєте, ніжно-ніжно, щось мене вгортає, мов лялечку шовкопряда… Я завмер і тоді усвідомив, що грає скрипка. Я, звичайно, музику люблю, але ніколи не прислухався до вуличних музикантів. А тут завмер, стою і вбираю її в себе, як сонячну ванну.

— А хто грав? Бачили?

— Ні. Скрипка грала десь оддалік. Я навіть не знаю, звідки долинала музика — з вулиці чи з відчиненого вікна.

— Де це було?

— Якраз біля церкви Анни.

— Ближче до Клепарівської?

— Так, я саме перейшов на той бік вулиці. І тоді, власне, став іншою людиною. Якась сила потягнула мене на Замарстинівську, бо я був переконаний, що живу якраз там, але коли застукав у двері мого помешкання, то побачив незнайомих людей. Тоді я домізкував, що щось тут не так. Я вибачився, вийшов, обнишпорив кишені і, на щастя, знайшов неоплачену квитанцію за газ. Тоді я подався за вказаною адресою і потрапив додому. А відтак посипалися на мою голову всі інші клопоти. Ви ж бачите, що я не божевільний? Поговоріть, щоб мене виписали. Якщо ви наполягаєте, я можу тримати оці нові свої знання при собі. Єдине, що хотів би, — це зустрітися з Йоськом. Моїм коханим небожем.

— І що ви йому скажете? Що воскресли, як Лазар?

Книш підвівся, узяв папку під пахву і попростував до дверей, а чоловічок кричав йому вслід:

— Не залишайте мене тут! Не залишайте! Я готовий усе забути! Чуєте? Усе! — і пошепки додав: — Крім мого коханого Йоселе…

Тепер скористаюся зі щоденника Йоська і старанно перепишу те все, що відбувалося у місті, коли я сидів у цюпі. Йосько, якого мали арештувати, як і Лію, сховався на стриху і просидів там цілий місяць.

«Удосвіта 22 червня 1941 року Львів почав знову, як і у вересні 1939-го, стрясатися від вибухів, у небі загуркотіли німецькі літаки, і бомби впали на вокзал та Скнилівський аеродром, поліг у руїні пасаж Міколяша з двома десятками глядачів, що перебували в кінотеатрі, хоча летуни цілилися на Головну пошту, але схибили, і на додачу знищили ще й церкву Святого Духа біля пошти, а разом із нею ще три сотні будинків. Фронт ще й не наблизився до міста, а висока еліта визволителів кинулася тікати, пакуючи на вантажівки награбоване добро — килими, покривала, люстри, постіль, сервізи, картини, посуд, одяг… Ці вантажівки скидаються на піраміди, а що пакувалися поспіхом, то дорогою чимало чого падає і б'ється. «Давай! Давай! Давай! Давай!» — лунає повсюди, одні одних підганяють, кричать, матюкаються, непереборний страх жене їх на схід, і вони готові навіть чавити своїх вояків, які, відступаючи, заважають їм рухатися вперед, як і вантажівки з амуніцією, прикриті галуззям.