Марія Матіос - Нація

На мерця в Маріки особливе чуття. Ще не було такого, щоб хтось бачив Маріку на вулиці, якщо в селі є покійник. Хто й коли до схід сонця сповіщає нещасну жінку про чиюсь смерть — ніхто не знає, зате всі знають, що її відсутність на сільській вулиці до полудня віщує для когось смертну свічку якщо не зранку, то впродовж дня точно.

Отож блаженній Маріці радий кожен, хто забачить її з вікна чи привітає головою, розминаючись у куряві сільської дороги, яка не має спокою через автомобілі, що вервечкою сунуть на обласний центр…

Але ще досить рано, щоб хтось міг порушити сонний спокій сільської вулиці й цього подвір'я.

—… ЮСТИНО, скільки, кажете, пересушуєте цю одіж? — питаю, знаючи відповідь наперед.

— Та стільки, скільки треба, щоби не злежалася, щоби міль не надточила, щоби сопуху не набрала… — Бабця на мить перериває роботу та так і застигає, тримаючи в руці жмут вузьких чорних сатинових пов'язок. — Акурат два-три рази на рік буде. Це — другий раз після Різдва, бо навесні за роботами якось не мала коли, а як спохопилася — погода була мокра, то все відкладала та й відкладала. А як серед літа була розслаблася — то вже думала, що сама смертечка мені пересушить хустинку на голові. Та Бог милостивий… дав мені знак, що близько до мене, — та й пішов далі до когось іншого.

— А кому з вас прийшло до голови — робити домовину наперед?

— Як кому?! — Юстина невдоволено зиркає на мене, ніби я її питаю щось само собою зрозуміле. — Та ж, певно, що мені, а кому ще?

— Тому вже років з десять буде?

— Десять?! Тати, дочко, смієшся! Цій домовині рівно двадцять п'ять років.

— Отак-таки двадцять п'ять! — удавано дивуюся, хіба що лише не сплескую в долоні.

— Якщо по правді, то двадцять п'ять було би тій, першій, котру ми позичили, коли вмерла головиха сільради. А вмерла вона, покійниця, якось так нагло, що борони, Боже: брала води з криниці, перехилилася через зруб — та й так, як би жінки на світі не було… Чи то на серце лихо стало, чи хтось поміг їй дна дістатися, хто тепер скаже? Та й сталося це з суботи на зелену неділю. Мама її (також уже на тім світі ангелам крила підправляє) дуже побивалася, що труну треба буде робити в свято, бо хто би то чекав з тілом до понеділка без домовини в спеку, коли небіжка була жінка пишна?!

А та головиха, земля їй пухом, і без того грішна перед Богом, бо час такий був, що мусила людей від церкви відмовляти, та дітей не позволяла хрестити, а на Великдень записувала всіх, хто йшов із кошиком. Отак стояла на другім боці вулиці, напроти дзвіниці й писала, а на «Христос Воскрес» відповідала «Добрий день». Е-ей, Господи… Що то нагадувати дурний час! А дід мій, ну, чоловік мій, розумієш, зачув, що головиха вмерла, та й каже: «Будемо головисі позичати твою домовину, бабо».

Як по совісті, то я не так уже дуже позичати хотіла, й не від того, що в нас у той день рано корова отелилася. Ти, дочко, щоб знала: як маєте вдома приплід, нікому в той день нічого з хати не давайте, бо не буде вестися худоба. Але це не про те… А я хоч і не хотіла пам'ятати, бо то давніше було, але таки пам'ятала, що головиха колись викликала в сільраду нашого Дмитрика, коли я схрестила йому дитину. А мій Дмитрик учителював, то й мав на роботі велику біду. Але мені донесли, що Дмитрика шпетили на зборах у школі. Ой донесли, в нас добра душа хоч коли знайдеться…

А я в голову не бита, я тоді ще трохи молодша була, говорити добре вміла, та й поїхала в райком із ферми отак, як була, — в ґумаках і в халаті. А халати нам давали чорні, то я заявилася в район, як чортиця, не проти святої п'ятнички буде казано.

Міліції там не було, то не те, що тепер без міліції у виходок у місті не потикнешся… На секретарку й не подивилася. Та так у своїй лютості й стала перед найпершим секретарем. А він, сердега, на серце слабував, знав мене, бо все на вранішню дойку не раз приїхав у село. Ще наші доярки не всі на ферму попришкандибають, а він, біднятко (також покійний), вже дивиться коровам під хвости… видко, їх заставляли, бо чого би то вчений чоловік убирався в куфайку й плескав удосвіта корову замість жінки, та ще би їхав з району, якби не заставляли?.. То він усе отак на тій дойці каже мені: «Семенівно, дивіться на пенсію не підіть так, щоби я не знав».

Ой, не дочекався видіти мою пенсійку, а якби видів — пожалів би свою Семенівну за такі гроші. Але, видиш, я ще свою біду перебираю руками, а його хробак давно в глинці точить… Дурний час був, дочко, хоча тепер — ще дурніший.

У нас голова колгоспу був — Петро Григорович. То приходив він на дойку, а його тато Гриць дояром робив, то навіть коли ніхто не чув, він синові казав: «Петро Григорович, дайте мені відро під корову». А тепер — ні голови, ні колгоспу, ні господаря в селі, від ферми фундамент хіба що лишили, корови дорізали, людям паї такі пороздавали, що хіба курка на базарі стільки коштує, як отой пай. То й не знаєш, для чого весь вік гарував. Але то вже друга бесіда…