Мирослав Дочинець - Криничар

«Де б я не був, я був дома. Навіть живучи під Ланцовим мостом у Пешті, який там поштиво називали на «ви». Спав під рипучими мостинами, а вдень мурував із братією каплицю святому Гелерту. Той одчайдушний монах жив на горі у хижці із труску і проповідував кочівникам, що сіли на дунайських берегах. Люди опускали вуса з колючими кінчиками й такі ж колючі очі й мовчки слухали. В суворі, сутемні душі поволі пробивався просвіток Слова. Чернець ходив винницями й полями і сіяв коло земледільців своє сім'я ‒ аби, жнучи для рота, збирали вони жниво й для серця. Поганських верховодців це гризло, і якоїсь ночі вони підпалили його кучу, а самого Гелерта запхали в бочку з набитими цвяхами й пустили її під гору в Дунай. Кажуть, розп'ятий у тій круглій домовині проповідник, скочуючись у прірву, гнівно кричав у дірку для чопа: «Схаменіться й покайтеся! Покладіть до стіп Господа гріхи ваші! А я вас прощаю. Дунайська вода з кров'ю моєю буде вам спасенною купіллю…»

І в цвинтарному гробівці у Відні живучи, я також чувся як удома. Служив там монахом-комірником при цісарських родових склепах. У церковці стояла непримітна шафиця черешневого дерева. В кожній шухляді ‒ по ключику з хрещатими борідками, змащеними льняною оливою. Ключі ті до замкових гнізд старих склепів, у яких спочивають кістки правителів. А новенький чертог без дверей дочікувався нового насельника Саду вічності.

Скорботне займище було обнесене білим муром, на дубових дверях ‒ бомкало. Коли вмирає цісар, приносять його під ці двері і кладуть на землю ‒ най востаннє втішиться своєю привільною маєтністю. Аббат, що відспівав його, торгає залізний язик. «Хто там?» ‒ суворо запитує цвинтарний ключник. «Імператор Священної Римської імперії Леопольд Перший», ‒ одповідає аббат. «Не знаю такого», ‒ похмурий голос із-за муру. Знову стук у двері. «Хто там?» ‒ «Ерцгерцог Австрії, король Угорщини, Чехії і Богемії, граф Тирольський, князь Опельнський і Ратиборзький, правитель італійців, іспанців, голландців, сербів, словаків, русинів та інших народів». ‒ «Не знаю такого». І знову било гримить у ковані двері. «Хто там?» ‒ «Нащадок Великого Карла, син Фердинанда III та Марії-Анни Іспанської, батько королеви Португалії, імператора Йосифа І та штатгальтера Нідерландів». ‒ «Не знаю такого». Гупають учетверте. «Хто там?» ‒ «Тріумфальний звитяжець битви при Гохштедті, композитор і просвітитель, жертводавець малярства, зачинатель університетів». ‒ «Не знаю такого». ‒ «Гуп-гуп-гуп!» ‒ «Хто там?» ‒ «Раб Божий Леопольд». ‒ «Нехай заходить». І двері вічності зі скрипом прочиняються…

Бувало, що жив я й без даху, віття дерева слугували ним. Хоча б у священному Гетсиманському саду. Вигріб там собі гніздо під старою, змученою часом і безводдям оливою. Припам'ятно, як придибав я до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому. Був ранок, і перший пук сонця протяв солону полуду сну ‒ білі, як цукор, кубики житловищ ряхтіли на спадах горбів. Вітер сироко чесав сиве листячко чіпких олив, схожих на наші верби, і крутив клубами перепеченого пороху під ногами прочан. Усесвітня сторожка тиша замикалася над нами, як храмове шатро. Ми впали на коліна, втиснули чола в землю і клячали так, доки не провиднилося. І камінці не муляли нам стомленого тіла ‒ може, тому, що Його сандалії колись ступали по них…

У чоловому храмі віри нашої стояв зуск мовної мішанини, сліпило мерехтіння свіч і пахло підошвами обувки з цілого світу. Кружний простір був поділений, як паляниця, на кусні, і кожен той церковний шмат мав своє убранство згідно з приписами їх канону. Важні ченці й роздобрілі священики порядкували в своїх вотчинах, простягали кожному тацю для пожертви. Я поклав і свою копійчину, вбережену в далекій і многотрудній дорозі. Жива ріка сунула, ламалася й спадала до крихітної печерки з жовтуватою плитою, з якої Він ступив у Вічність. Кіптява від тисяч свічок забивала памороки, але крізь неї тоненько пробивався запах тисячолітнього базиліка.

Після молитов, голодний, спраглий і вимучений, подався я вузенькою вуличкою в надії знайти десь криницю, а може, вщастить десь і голову прихилити. І вперся очима в напис під благенькими шатром: «Бідний мандрівниче, тут нагодують тебе». Я пересилив облудну гординю скромності і рушив туди. Такі ж, як і я, сіроми сиділи в затінку, і перед кожним клали виноградний лист із вареною крупою, трійко смокв і горня води, підкисленою цитриною. Попоївши, хто бажав з дороги, міг прилягти на циновку.