Мирослав Дочинець - Криничар

Розказав тих днів Божий Симко і про себе. Як рибар вихопив із ріки колиску з посинілим дитинчам ‒ повінь тоді широко несла злизані ґражди горян. І обмастив дітвака собачою маззю, дав поссати молочка з каглянки, а відтак відніс живу надибу в монастир. І там, у теплому хлівчаті, він підростав. Випасав кіз, носив з хащі ягоди й паліччя, обходив садовину, прислуговував старому мовчазному отцю-настоятелю.

Той старець так мало говорив, що хлопчик навчився вгадувати його потребу по очах. Аж і сам підріс до послушника, прийняв постриг, діставши в заступництво ім'я святого Симеона. І навчений коло праведного старця монаших чеснот, завзятливо поринув у триб подвижництва. Спав, не стелячи, годинами колінкував на камені, вдягався в руб'я з жаливляної костриці, а в черепок свій сік лише принесене з лісу й городу, тоді як інші вмокали хліб у пахучу оливу і смакували рум'яною з печі рибою. Аж у бідованих законників стягувалися в оскомі губи, коли той хрумтів щавлевою січкою.

Чекав молодий брат похвали й від настоятеля, а той і слова до нього не зронив від постригу. Сам напросився. Празникова трапеза була, Симеон ні вина собі не налив, ні до страв скоромних не торкнувся, розмочував черствий окраєць у варі. Вловивши привітну розвидненість на виду управителя, смиренно доповів: «Я, отче, вже четвертим роком муштрую тіло ‒ і тепер можу спати на землі, їсти зело і терпіти всі злигодні й поневіряння».

Знадвору дочулося мекання отари, яку вівчар гнав з випасу до кошари. «Це добре, сину, ‒ розтулив з притугою свої кволі уста настоятель. ‒ Але зирни у вікно на того облізлого барана: він також спить на землі, живиться травою і терпляче зносить копанці і штурхи чередника. Поки що ти лише став схожим на того барана…» Старші ченці всміхнулися зморшками, а молодша братія пригнітила гигикання рукавами.

Невдовзі по тому Симеон зголосив себе скитником. Під орудою пустельника Йова викопав собі в хащах черемхи землянку і замкнувся там на роки, гамуючи сум'яття самотньої душі й поборюючи поклики молодого тіла. Самітник Йов скріплював його словом у цій боротьбі, а ігумен посилав книжки, що вирівнювали його розмисли і, як тверді приступки, піднімали до ясних істин.

Наспів час, і Господь дав знак їхньому наставнику, що чекає його во вишніх царинах. І той прощався з братством. Покликали і Симеона. Стояв він посеред келії, хитаючись від незвичного простору і мружачись на лампади. Закосматілий, заструплений, з колінними мозолями, з хрипом у грудині й тьмавим блиском у запалих очах.

«Днесь-завтра, ‒ прошепотів старець, ‒ я складу послідній звіт земний. Та хотів би до того послухати твій ‒ перший. Що почув ти в глухій печері? Що відкрилося в мороці очам твоєї душі? Скажи короткими слова, не марнуючи ні свій, ні мій час». ‒ «Отче, гадаю, що я очистився від помислів грішного світу й позбувся бажань крихкої людської природи». ‒ «Овва, то ти святий! ‒ прохрипів сповідник. ‒ А коли так, то йди у грішний світ і виправляй оту крихку людську природу. На тобі в поміч мою руку і мою ногу, ‒ посунув свій гурджуваТий ціпок. ‒ Там, у ляді, нова сутана, я не мав куди її одягати, а тобі на люди треба достойно виходити. Бо й Господь наш ходив у дорогих шатах і пахощів не цурався. Хіба мож до високого закликати, а самому стояти в брудоті й смердіти тліном?! Люди голодні краси і радості, а болота й злидарства мають по шию… Іди і моли їх високим перстом і дзвінким, чистим голосом. Шукай радість, чекай радість, твори радість! Це моє тобі благословення».

І покинув Симеон яму і пішов між людей. До слова кажучи, тої ж ночі, вже без нього, яма завалилася, гора проковтнула порожнину. З людьми, різноликими й різнодухими, спочатку було йому важче, ніж із невидимими печерними демонами. Та помічна палиця мудрого духівника була при ньому, і він побивав нею свою гординю і свою слабість. Сутужно було йому в миру, поки ноги самі не навчилися вгадувати путь, руки ‒ посутню роботу, а нутряна молитва прикипіла до душі, як равлик до мушлі.

В Синайській пустині почув він від старого погонича: «Дурний, хто сидить дома». 1 звеселів ще більше серцем, бо дахом його було ціле небо без країв. А дорога стала його сутністю. Водячи світом ‒ вертала до порога; ведучи до Бога ‒ підводила ближче до людей; зводячи з людьми ‒ наближала до самого себе…

Пишучи ціпком по глиняній долівці, як по мапі, Божий Симко витягував із пам'яті низанку країв і земель, які обійшов пішки.

«А де вам було найлюбіше?» ‒ дозвідував я.