Мирослав Дочинець - Криничар

«Що там люди кажуть?» ‒ кивнув я на притулені двері.

«Різне кажуть. Під Зняцевом перейняли човен, а в ньому ‒ замордований пес, що сторожив у Паланку. Вартовому втікач голову провалив, звезли його до шпиталю. Гонведи літають, як комашня. Кажуть, що з Егера покликали якогось удатного псаря, аби вхопити слід».

«Вам, отче, боятися нема чого, я дубака повів водою під другим берегом. Ніякий пес не вхопить сліду. А той, що міг би, той пішов за водою». ‒ Слова мої мерхли в розм'яклому горлі.

«Не гоже боятися богочинного діла. Це раз. А друге: коло млина ріка викинула під бережину тюремний сіряк і чуню втікача. Гомонить челядь, що втопився бідака».

Я огледів себе. В печерній сутені й не зауважив, що вбраний у легкий овечий лайбик, а на ногах м'які повстяні бурки. Зрозуміло, хто віддав мою одежу ріці. Щиплива розчуленість заново напливла на мене.

«Дякую вам, отче, за все».

«Пусте, ‒ відмахнувся той костистою пучкою. ‒ Відробиш. Он уже лавицю поправив. Я принесу тобі рамці підрихтувати на образи. Недурно казав Петро-копач, що руки тобі справно служать».

Такого повороту бесіди я затаєно чекав. Погладив вишитий клапоть і скрадливо мовив:

«Добре б увидіти його, Петра».

«Тобі, синашу, нікого видіти не вільно. А тебе й поготів. Цей склеп потайний, мало хто. з братії про нього знає. Перебудеш, заможешся на силі й підеш собі. Далеко звідси підеш… А Петро Солома вторік із Мукачева вибрався, дворище лишив сестрінниці. Маєтний румун з Марамуреша доньку його взяв. Петро в нього криницю копав, то й запізналися. Кажуть, тепер він на соляній копальні за десятника».

«Як… вона віддалася… Юлина?» ‒ глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.

«Що чудуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому «Служебнику» на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене… Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина… Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, ‒ забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу».

«Душа моя нею повна», ‒ скрикнув я в розпуці.

«Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав».

«Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе ‒ матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу… розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса… Та що там говорити, навіть ім'я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину… Чому? За що? Де Він?»

«Він тут. Він третій коло нас двох».

«Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?»

«Не гадаю. Знаю».

«То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?»

«Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав ‒ і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди», ‒ чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. ‒ Що ти бачиш?»

«Темну плямку».

«І все? Придивися ліпше, синашу».

«Ні, не бачу більше нічого».

«Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне ‒ стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам'яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров'я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу…»

«Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову».

«Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні ‒ на тобі! І зветься вона ‒ гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути ‒ найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив ‒ Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований ‒ із п'ястуками на Небо…»