Мирослав Дочинець - Криничар

Я відтягнув його в тінь, припер плечима до стіни, відмотав поводок. Це я робив навколішки, притлумлюючи біль у нозі. А коли спробував підвестися, мусив долонею затулити свій крик. Ступити на ліву ногу не міг. Спираючись на мушкет, я дошкандибав з ліхтарем до колодязя. Кусливими джмелями роїлися думки, доки я не встромив голову в повне відро, з якого зизим оком глянув на мене місяць. Я аж хитнувся вбік, зашпортався об корито, з якого, видимо, напували псів. І тоді прийшла студена ясність, що й продиктувала свій несподіваний рішенець.

Я відв'язав відро, відміряв ліктями на ланці потрібну довжину і обв'язав ним дерев'яне корито. За цією роботою Палений лизав мені руки, лице. Я взяв його за вуха і наблизив морду. Ми дивилися одне одному очі в очі. Пес щулився, дрібно моргав, посміхався. А я заламував йому вуха в боки і донизу, і говорив очима те, що мав йому сказати словами. Палений утробно мурчав. На широкій цямрині він дав себе вмістити в корито, і я стягнув поводок на повисах ланца. Згори прив'язав лампу. Пес дрібно трясся на лапах, хитаючись у чорному прорубі. Він важив немало, і я мусив весь час стопорити корбу залізною маточиною, аби корито не загриміло в безодню.

Шуміла спасенно липа, скрадаючи скрип коловорота ‒ кого б це посеред ночі так спрага діймала?! Нарешті замітка на ланцові стала проти очей. Я припнув колесо і витягся руками на підмурок. З кожним порухом біль іскрив у очах. Посріблений місяцем ланцюг помічно захолодив долоні. Всім тілом я припав до наструнченого заліза і посунувся в сиру темінь колодязя. Липа свободи листячком шепотіла мені щось навздогін.

У розрахунках я змилився, може, на лікоть. Заліз у бічний лаз і підтягнув корито. Палений подячно куснув мене за вухо. Бідачина не знав, що його чекає. Я пустив його вперед, а сам коліньми і грудьми ліг у корито, прив'язав його своїм шнуром до сиром'ятного повідка. Пес нерозуміюче оглядався назад. То був покладливий, бувалий пес. Я знав, що скоро він почує запах волі попереду. І це додасть йому сил. А я йому поможу. Я розмахнувся і пожбурив перед ним ліхтар. Бляха загриміла, а згарок ще яскрів світлячком. «Ньомаш!» ‒ скомандував я по-мадярськи. І Палений різко рвонув, ще не розуміючи, що він із тяглом.

Я помагав йому руками, обвитими Соломчиним полотном, доки воно не розлізлося на криваве паздір'я. Ногу я не чув, вона спухла й задеревіла. Руки, обчухрані до кісток, теж не саднили ‒ поріг болю переступився. Коли ми ставали на продих, я давав лизати руки Паленому. І мені легшало, і йому притлумлювалася спрага. Він не подавав голосу, беріг сили. То був розумний пес, але вже підмучений старістю. Через це його й випакували з псарні в сторожі.

Ядуча вільгість підземелля вищала очі, нудотні випари хилили до сну. Я боявся, що коли засну ‒ то на віки вічні. Повертав до себе собачу морду і стискав за вухами. І Палений тягнув, корито шурхотіло далі. «Пес пса розуміє», ‒ шурхотіла й мені в голові перша приказка собачників. І друга ‒ криничників: «Кожен сам проїдає свою дорогу, як червак». Либонь, це горів сухим жаром мій мозок.

Ми зупинялися все частіше. Скільки ми вже повзли і скільки просунулися ‒ я не знав. У кромішній печерності загуснув час і обшир стіснився до доторку двох істот. Лише хрипи нашого дихання позначали, що в цій довжелезній могилі є щось живе. Аби не зомліти ‒ бо тоді кінець усьому! ‒ я гриз гіркувату яворину корита. І раптом з писка Паленого вихопилося здушене булькання. Якби я й не розумів собачого говорения, то здогадався б, що збудило так його. Спереду потягло запашком снулої риби, гірчавою намоклої верби. Найперший, найгостріший у пам'яті запах мого дитинства. Ріка!

Здавалося, й сама кров кинулася вперед. Зате Палений з мукою долав кожну нову п'ядь, колінкував, сипів. Тепер уже я підсував його вперед, а відтак на руках тягнув корито з собою. Свіжак з ріки надув мені силу в груди. А може, то був судомний порив, що передує безсиллю? Ми вилупилися з діри в одній напівживій грудомасі, пов'язані сиром'ятним ременем і жадобою життя. Палений хотів жити ‒ я читав це в його очах, що тьмаво скліли проти місяця. Хотів, але вже не мав для цього сил. Його життьова снага залишилася в печері, він простелив нею дорогу мені.

І тоді я заревів, як буйвол, не боячись себе виказати. Я гупав чолом об денце корита так, що воно мало тріснути, як тріснув мій терпець. А пес безвільно лежав у хвощах, ганьбливо відводячи вбік очі. Я перехилив його в корито, натягнув на себе шлею і потягнув до ріки. Там завбачив притороченого до вільхи рибальського дубака. Човен насподі води мав зовсім мало, якраз стільки, аби в ній озвалася колючими мурашками вивихнута нога. Я з змив натруджені руки і дав напитися з пригорщі псові. Та його спалена горлянка не брала питво. Я мусив поспішати ‒ звізди вже в'янули в текучому мареві передрання. Якщо ліхтарник не наткнувся на битого, то друга сторожа виявить його точно. Чекай ґвалтової сурми з Паланку!