Мирослав Дочинець - Криничар

Гупнув кулаком ‒ плита задрижала. Тоді я вперся руками за здорову основу і піддів плиту плечем. Вона подалася. Ще раз напружився ‒ глиняна плаха затріщала й, обдираючи мені твар і плече, обвалилася долі. В хмарі давкого пороху я закусив губу, аби не загубити притомність. Мереживо павутини хиталося під моїм подихом збоку, і я вхопився за нього зубами. Либонь, це й помогло мені. А ще поміг крик і плач ‒ сльози м'якшили мені шлях. Я дерся стіною на приступку, як павук, ‒ усім кострубатим і обчухраним тілом, всіма ранами, всіма болями і всіма надіями. Я виліз. Я був знищений, але живий. І я був іншим, бо був уже не в тюрмі.

Коли в тіло повернулося чуття, а в головутяма, я спустив униз шнурок:

«Обв'яжіться, я вас витягну», ‒ шепнув у глуху темінь, силуючись повірити в свої слова.

«Тягни», ‒ почув я за хвилину. То був його голос, але вже чужий. Голос, що обзивався до мене, як до чужого. На той час я вже впізнавав у голосах, як і в запахах, їх приховану наповненість

Шворка з несподіваною легкістю скочила вгору. До неї був прив'язаний папірець, згорнутий цівкою.

«Що це?» ‒ здивовано зазвідав я.

«Це я, але в облегшеній подобині. Нащо тобі тягати мішок з кістками і кишками? А це згодиться в дорозі. Так я буду з тобою».

«Нічого не розумію», ‒ сіяв я шепіт у затхлі сутінки темничної келії, а свіжий люфт піддашшя кислувато холодив мені нутро.

«За годину заступить опівнічна сторожа, то я маю час дещо пояснити. Послухай ще одну мою історію, останню. ‒ Він важко сів, уривчасто дихаючи, як після нестерпно важкої роботи. І я зрозумів, що мій навчитель мисленно дерся на дах разом зі мною. І зірвав собі серце. Говорив він тихо, з натугою проштовхуючи кволі слова. ‒ Я був молодий, красний, дужий і жадущий життя, як і ти. До того ще й багатий. У всьому перший, носив голову в хмарах, а ногами ледь торкався землі. Молоде вино хмільне.

В посольстві юнаків зі шляхетних родин і мене відрядили у Фессалію, де в долині Темпи ми долучалися до мистецтв. За переказами, тут очищався від скверни сам Аполлон, котрий після цього заволодів оракулом. Найуспішніших із нас тоді увінчали лавровими вінками. Мені його поклала на голову донька старійшини місцевого йому Лаїда. Її кучері, що пахли зеленою цитриною, обпекли мені не лише щоку, а й серце. Тої ж миті я смертельно закохався в неї, як той бідолашний афінянин у статую Доброї долі. Бо і в Лащи все було відточене й відшліфоване, як у статуї-ніс, губи, груди, живіт, пальці, божественні гомілки. Але вона була живою. Така ж, як я. І ми невситимо змішували свої живильні соки водно ‒ в дурманне вино кохання.

Я написав батькові, що залишаюся тут для шкодування в місцевого ритора. І він прислав мені грошей. Я й справді знічев'я вправлявся в риториці, але більше ‒ в любощах, якими заполонила мене Лаїда. Коли я вертався до тями, закрадалася підозра, що вона володіє чарами її давніх краянок піфій. Інакше б чому дні і ночі вряд я відгороджувався від світу на високому березі Пенею з любою чарівницею. Ріка несла у безвість густі, як єлей, хвилі, а зелене море шовкової долини пестило очі. В оливному гаю раювали птиці, а з розщелини при Кастальському кадобі сизо курилися запаморочливі випари з самої Гефестової кузні. Збуджуючи мене, Лаїда довго купалася в тому джерелі, і вода стікала медами тілом бронзового литва. Духмяний вітерець з батьківських винниць трепетно злизував кришталь краплин з її пліч, з шовковичних ягід сосків, з ніжної платки лона. Я втрачав голову, я губив себе, а вона в прозорій туніці всідалася на високу триногу, як на постамент, і встромляла в рот лаврову гілочку, покусувала, відкриваючи перловий блиск зубів. Моя піфія, моя фессалійська цариця.

Мабуть тоді, перехоплюючи з її уст надкушений лавровий лист, запізнав я п'янливий смак слави і кинувся наосліп шукати її, обдурюючи і отруюючи себе. Бо слава і марнославство ‒ два береги одної ріки…

Раз у дев'ять років з периферій скликали до Афін талановиту знатну памолодь на симпозіуми. Там вона змагалася в гімнастиці, музиці, живописі, віршуванні, тримала прилюдні промови на загадані теми. Відряджали й мене. Прощаючись, моя Лаїда мовила відчужено: «Ти переможеш усіх, тебе наречуть найпершим». ‒ «Звідки ти це знаєш?» ‒ «Серце знає. Я ж тебе вибрала першою». ‒ «Ти моя піфія-віщунка». ‒ «Якщо так, то звіщую тобі й інше: ти ніколи не будеш моїм». ‒ «Що ти кажеш?! Мені потрібна тільки ти. Я повернуся з Афін до тебе назавжди».

Вона не промовила більше нічого, обірвала листячко з лаврової гілки і посипала мені на голову. Мовчки й сумовито, наче це був попіл.