Мирослав Дочинець - Криничар

Коли варвари прибули з Аттілою до Європи, слов'янська людність давно вже постала в часі. До слова, Аттіла, якого в страху йменували Божим Бичем, умер тут; його ратники перегатилиТису, викопали могилу й загребли великого войовника в золотій домовині, а ріку пустили знову своїм руслом… Посідали наші землі й войовничі хозари; за Карпатами, де нині галицькі русини, був їх чільний осередок. Слов'янські племена, що вийшли до Дніпра, тіснили хозарів. Вів їх провідник русів Кий. А потім постала перша державність полян, що переросла в Київську Русь.

Перегодом і в нашому підкарпатському краї зав'язалося Ужанське князівство, його волостелином був Лаборець. Либонь, імено йому склали з двох слів: лаба-нога і рекс, що латиняною означає цар… Ось така наша земля, з якої пішов розвій людності на захід. І такий наш народ. Як устояне терпке вино. Я, синашу, крім іншого, опікуюся в обителі й винною пивницею. То в часі діткнувся й до цього рукомесла. Найліпше вино те, яке «женять», змішують з кущів різної лози. А ще ліпше ‒ тривкого монастирського настояння, коли старе вино заливають молодим, зачоповують і три роки бочку не рухають. От я й думаю: може, й наша племінна кров такої змішаної рецепції?..»

«Звідки ви все це знаєте?» ‒ не здержав я подиву.

«Звідки? Тоді, у Відні, я недовго служив при склепах. Умер доглядник цісарського книгосховища і мене, як придатного каліграфа і знавця давніх язиків, призначили на його місце. Дев'ять літ я відбув при книгах».

«Книги ‒ це добре», ‒ згідливо мовив я. І з тугою згадав Гречина.

«Так. Книга, синашу, ‒ це більше, ніж книга. Бо коли читаєш добру книгу, вона ніби тебе зчитує, входить у серце живильним єлеєм, кріпить дух і просвітлює мозок. Таких книг мені немало перейшло через руки. З них я пив мудрість, з них визбирував і крихти хронопису нашого народу».

Наш народ… Не раз ще ми верталися до цього предмета. І коли після протяжних блукань я знову вживився в Мукачево, Божий Симко ще топтав пішнички Чернечої гори. Лише поставою подався, зм'як, як петрів батіг по першому морозцеві; і мідь його лиця побуріла, зжужмилася; не встаріли тільки випитливі сірі, як давнє олово, очі. Очі, що здавалося, виділи на п'ять ліктів у землю. У них я й шукав тоді для себе роз'яснення.

«Не розумію цих людей! ‒ кипів я праведним гнівом. ‒ Я для них і те, і се чиню, даю спомогу, на те напучую, до того призвичаюю, витягую з гною, а вони лише тихо посмішкуються і ще глибше залізають у своє тепленьке баговиння…»

«Ніколи не чекай, синашу, подяки за добро, ‒ влагіднював мене Симко. ‒ Така помислива людська натура. Люди тайкома ненавидять свого благочинника. Та й не звикли, що хтось щось дає за так. Знаєш, як тут кажуть: хто з панами оре, той задом волочить».

«Не треба мені ні подяк, ні доброти від них. Хочу бачити розум, робітність і честь. А от що їм треба ‒ не знаю».

«їм потрібна земля, їжа і гроші», ‒ сумно всміхався монах.

«Хе, я гадав, отче, що ви скажете про Бога …»

«У голодних немає Бога. Ти перше дай хліб у руки, а молитва сама їх знайде. Життя розумніше за чоловіка. Тому провадь своє діло, не озираючись ні на кого й ні на що. А ми будемо провадити своє».

«А що мені ще лишається…»

Ми сиділи тоді під липою, де Симко любив перед вечірнею спочивати. Він поклав свою легку руку на мою і з особливою теплінню в голосі мовив: «Милий мій синашу, твоє і моє життя ‒ не те, що коїться з нами, а те ‒ що відбувається з тим, що ми чинимо. Із тими, для кого ми це чинимо… Ми з тобою покликані кожен до свого. І повір, велика радість захована в тому, що ми цей поклик чуємо і скоряємося йому».

Так він сказав мені тоді. Чи потрібні були ще якісь відповіді?! Три роки ще по тому черпав я з його криниці звонкову мудрість, позирав на світ, на довкружніх і на самого себе його очима, слухав його вухами. А мав він направду вище бачення, вищий слух. Якось на моє дитинне запитання «що таке щастя?» відповів нараз і коротко: «Щастя ‒ це бути очима і вухами Господа».

У повінь, що заскочила Мукачево падолистової ночі, ми з рибарями ходили човнами і забирали з затоплених вулиць людей. І Симко був з нами, він першим заходив на поміч у воду. А був у коротких своїх чобітках. По тому напала його якась нагла пропасниця і за який тиждень спалила дихалку дотла. Як принесла його колись сюди ріка, так і прибрала тут. Одним берегом іде життя, другим ‒ смерть. Господи, пом'яни свого праведного слугу, коли прийдеш у Царстві Своїм!

… А того вечора в скиті він довго не підводився, наче скельний вируб стелі давив на похилі плечі. Нарешті набрав повітря і зітхнув: «Завтра до дня брат Никодим поведе гурт прочан на Кийов. їх восьмеро, ти ‒ дев'ятий. Купно з Богом і підете».