Мирослав Дочинець - Криничар

Я розумів з того лише одне: цей «хитрий приховок» Петро Солома й шукає в кам'яних тріщинах.

«Чоловік, як червак, мусить сам собі проїсти дорогу в житті. Ми, крипичарі, проїдамо її в землі і через ці глухі нори міримо пробитися до неба».

Доки ми дихали свіжим люфтом, двоє гонведів піднімали корбою з дна те, що ми начистили. Петро перебирав купу, щось ворожив. А я в коротку часину спочинку прикипав очима до вежового проруба, в якому час од часу сіріла постать чоловіка-орла. Його гострі очі й дзюбатий ніс підказували цю схожість. Якогось разу він ковзнув очима в мій бік і наші погляди схрестилися. Я гідно прийняв той позирк і готовий був повірити, що його очі потепліли, крижинки в них заломилися подобою усміху.

Округлюючи денні труди, пан-майстер мовив: «Добрий починок. Виджу, я не змилився, до роботи ти схопний. Кедь будеш і надалі так вганятися, то до чогось доробишся. Й землиця відкриє тобі свої тайни. А може, й сама вода…»

Увечері під вежею поклали ще одну вартівню з псом. Це був Палений. Я зрадів, тепер у цьому хмурому, замкненому мурами дворі, я мав уже трьох «своїх» ‒ Петра-копача, вірного цімбора Паленого й загадкового пожильця вежового каземату. Хоча ми з ним ніяк не зносились, не перегукнулись і словом, та що, зрештою, важать слова…

З дня роботи під рукою криничара я перейшов на його стіл і платню, що була не меншою, як на псарні. Коли сонце зависало над липою, єдиним у дворі деревом, я спускався до брами за полуденком. Брав із собою і Паленого, аби напоїти чистою водою, аби вщипнути щось і для нього з Соломчиної смакоти. Совісно було брати від дівки харчі голіруч. {«Коли щось береш, давай щось і сам», ‒ пам'ятав я Симкову настанову.) Першого разу нарвав для неї липового цвіту. Тут він не такий, як у долині, ‒ шелеснатий, з медвяними бумбульками, як горішини. Казали, що саджанець привезений сюди аж із Задунав'я.

Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав'язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів ‒ роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся. Сік стікав її губами в ямку на підборідді, Юлка збирала його пальчиком і облизувала. Я так зачудувано позирав, що вона простягла палець, змочений соком, і мені. Та я відсахнувся. Мені враз затверділи руки, ноги й живіт, і я боявся, що вона це помітить.

«Це не з твоєї голови насипалося?» ‒ задирався я, показуючи на віхтики вівсяної соломи на дорозі.

«А це не ти стратив голову?» ‒ передражнювала вона мене, витягуючи з кошика головку капусти.

Я направду губив голову. І ніяка капуста не могла тут зарадити. Я падав у якусь тривожно-принадливу яму ‒ і ніяка солома не могла порятувати.

«Юлька-шпулька… Юлина-Соломина», ‒ пересміювався вголос.

«Ферко-цурко… Ферко-дурко».

Що я міг заперечити? І те й друге було правдою.

«Чекай, повім твоєму батькові, що знову без сідла носишся. Натреш мозолі на одному місці».

«А ти ‒ на язиці. Мені сідло ні до чого… Хочеш щось увидіти?»

«Овва, ба що я такого не видів?»

«То позирай!» ‒ правицею обхопила коня за шию, а лівою ущипнула за вухо ‒ і кобила стала свічкою, ще й тричі обернулася на задніх ногах. Дівча війнулося в повітрі білим серпанком. Вони розумілися з кобилою, як два персти на руці.

«Як її кличеш?» ‒ запитав я, коли Юлка зіскочила на землю.

«Моца. Чудне ймено, правда?»

«Чому чудне. Я теж по-писаному Овферій. Файне ім'я, сказав один мудрий чоловік, треба заслужити, як честь».

«Няньо знайшов мадярові воду на винничній горі. Той з подяки дав йому лоша. Панія шкодувала, казала, що буде за кобилкою банувати, як за дитиною. Нянько розрадив її, що я буду на ній молоко їм возити. І назвав кобилу іменем панії ‒ Моца. Та, як дочулася, розсердилася і вже не хотіла видіти ні коня, ні молока». ‒ Юлка, сміючись, побігла в долину, а Моца вірно затрюхикала слідом.

«Агов, Соломко! ‒ загойкав я, аби хоч на хвилю затримати її. ‒ А ми теж танці знаємо». ‒ Протяжний посвист ‒ і мій Палений закрутився колесом, намагаючись ухопити свій хвіст. Виляски долонь ‒ і пес заплигав на двох задніх, як циганський ведмідь. Такий же грубий і кудлатий.

Як вона заливисто сміялася! Ніби сотня птиць лящала в кущах. Навіть кобила шкірилася й пирхала від задоволення.

Дні наші тягліїся звичним цугом. Я й далі мірно чистив криницю. Петро обникував стіни. Він крився від мене. З комірником замку щось затаєно обмірковували. Той приносив дзеркала, якісь мастики, паперові вертушки. Петро обходив із люстром колодязний стовбур, придивлявся, як воно пітніє. Намащував в'язкою маззю декотрі дільниці і слідкував, як вони просихають. У вітряну днину прикривав цямрину, залишаючи щілину, і клав там вертушки. Чекав потаємного протягу, здогадувався я.