Мирослав Дочинець - Криничар

З ударом дзвону на надранню службу й ми вдарили своїми клепачами в твердь криничного зрубу. Розміряли його на кільця і кожен обстукував своє. Залізко лунко подзв'якувало й відскакувало від каменя, виказуючи цільну товщу. І так два дні вряд. Кожної нашої появи нагорі за нами зирили очі з-поза грат, прищурені й пронизливо-уважні. Раз ураз старий поглядав на свою долоню, наче зчитував щось, і хмурив чоло.

А я ледве дочікувався полудня. Не голод тілесний допікав мені, а цілком інший.

«Агов, Соломко!» ‒ гукав я від самих воріт, забачивши в прозелені ліщинника її білу спідницю.

«Десь я вже нагодую тебе тою соломою», ‒ муркотіла вона, сплигуючи з Моци.

Якось я простяг їй перламутровий гудзик, який знайшов у купі намулу з криничного дна. Видно, якась панянка загубила, нагнувшись над цямриною.

«Маєш дарчик від замкового дідка, котрому так смакує твоє печиво».

Вічка її зацвіли чорнобривцями, а губки вередливо відкопилились, як шийка дзбаника:

«Ба що ним буду застібати, чи не пазуху? Боїшся щось там увидіти?»

«Ні, боюся, що розтрясеш свої цицюлі, літаючи на кобилі. І залишишся ні з чим».

«Ліпше слідкуй за своїм язиком, бо вхопиш від мене».

«Що вхоплю? Ану!»

«Не мудрішкуй багато, а забирай кандир із варивом. Тут є дещо й для твого дідка, ‒ сокотала, простягуючи козубок із кукурудзяного листя, а в ньому ‒ сливи, грушки-петрівки, горішки. ‒ Лише не знаю, як докинеш йому легенькі горішини».

«То вже моя жура, дівко».

«А моя жура ‒ ти, хлопче», ‒ охолодила мене сутемком пригаслих очей, мовби густе дерево поклало свою тінь.

«З якого дива маєш журитися, Соломко?» ‒ дурнувато смішкував я.

«З якого? Бо сам ти ‒ дурило солом'яне, сліпе й нечуле, будь здоров, чорнобров! Ді, Моцо, ді!» ‒ і залопотіли попід грабником золоті коси над білою гривою».

«Соломко, золота моя Соломко, де знайти мені чулі й розцвічені слова, аби розповісти про неперервне пожарище мого серця, про солодку млость, з якою лягаю і встаю, і про дні-денні, що починаються й звершуються для мене ясним полуднем, а друга половина денного перебуття є лише покутою чекання?!»

Юлчині горішки я обмастив глиною і дав просохнути, затверднути. Гостинці справно досягали цілі. Одна сливка втрапила в прут решітки і впала на брук. На те нагодився вартовий: «Ти, хлопче, псові сливки підкидаєш? Ліпше пригости ними мене».

Я віддав йому решту груш, а сам подумав: «Овва, нагодувати непомічено вартованого ‒ це не шапку слив нарвати». Я підживив старого садовиною, а він підготував для мене інший плід. Стояв у ніші вікна врочистий, як ієрей перед казанням. Проникливі його очі буравили мене свердлами. Рішуче підніс обидві руки, схрестив пальці, відтак розчепірив, сусідив їх, як палички. Це були якісь знаки. Але я їх не розумів, ніяково всміхався. Тоді дід став загинати пальці в підкови, круглити в кільця, прикладати до очей, затуляти ними рот. «Числа», ‒ здогадався я. Та що з того! Я міг почислити жменю камінців, мірки глини для замісу, навіть цілий віз горщиків, але це я робив по-своєму в умі, покликаючи в поміч пальці рук і ніг. А чисел я не читав, як і літер. Одне слово ‒ довбня довбнею, як приповідала Влена.

Старий неначе прочув мою прикрість. Поплескав себе по ліктях, тоді вистромив розчепірені долоні, двічі стиснув їх, одну прибрав, а другу залишив. Це я похопив одразу: лікті! 25 ліктів. Своїми руками я показав те ж саме, а він ствердно хитнув головою.

«Звідки, звідки він може знати?!» ‒ гнітився я в подиві. Але той пронизав мене таким рішучим і вимогливим поглядом, що я вмить урвав свої сумніви. То був погляд птиці-вістуна, що бачить не лишень через стіни, а й крізь товщу землі. Тоді я ще не знав, що це віще бачення називається розумом.

Другого дня я зголосився спуститися нижче, відмірявши 25 ліктів. Петро не перечив ‒ як маєш дяку, то роби. Я пильно обстукав пристінки, але на тій глибині колодязь ковтав звуки, вони глухо тонули в порожнечі. Я вийшов на свіжий люфт, і щойно очі призвичаїлися до світла, побачив стривожено-запитальний погляд старого. Я знизав плечима. А він двічі повагом хитнув головою, примкнувши повіки, мовляв: там і є, шукай.

Я знову спустився в безодню і простукав стіни вдруге. В одному місці звучання різнилося, та, може, це мені лише здалося в запамороченні задухи. Мене витягли нагору, зілляли водою, розтерли сіном. За полуденком цього разу я не пішов. І вечеря не лізла в горло. Зате який був сон! Сон в руку, можна сказати ‒ в обидві руки… Ніби стою я над кадобом, а на дні колотяться, б'ються в сум'ятті, шукаючи вихід, пси. Я до них свищу, показую щось на пальцях, а вони в шаленстві нічого не чують, не бачать. Раз ‒ і пропали! Це Петро розбуркав мене: «Перевернися на другий бік, стогнеш, як старий лис». ‒ «Дурний спить ‒ дурне снить», ‒ промимрив я. І враз мене осіяло, наплинув такий простий і ясний рішенець: «Петре, чуєте, я знаю, як віднайти лаз». ‒ «Спи, не мели з дурного сну», ‒ відбуркнувся майстер, але вуха нашорошив, бо через ту притичину теж не мав доброго сну.