Мирослав Дочинець - Криничар

Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: «Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення… Господь цього не зрозуміє».

Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам'ять?!

Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев'язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу ‒ огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев'ять ‒ п'ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв'язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.

Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам'ятає руки, які його відв'язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив'язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив'язав. Хіба що самого себе ‒ до діла, до обов'язку, до рідного терену.

Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув іззаду задиристе: «Гей!» Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: «Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш ‒ кобила чинно упряжена…»

«Знаєш, ‒ скривив я болісний смішок, ‒ коло дурної голови й рукам немає супокою».

«Еге, як у тій співанці: «Які руки, такі ноги, така й голова Іванова…»

«Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко».

«А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка».

«Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв».

«Йой, зараз носом небо проб'ю. А чи хочеш заробити маковий книш?»

«Та де не хочу».

«Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?»

Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.

«Агов, ти не на ті книші позираєш!» ‒ засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.

«Я донесу, не бійся», ‒ прочумався я.

«Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв'яжеш».

«Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру».

«А в тебе під шапкою дурний камінь», ‒ вдарила білими литками коня ‒ і лише китиці черлені завіялися над гривою. А я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.

Їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку ‒ один з учорашніх «збуїв». Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: «Скільки дуру вроджують людські голови».

«А чиїсь руки це довершують, ‒ гірко подумав я, ‒ Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими».

Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.

«Направду мерзке діло ‒ цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загудеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло».

Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум'яної плетінки, яку ліпили її руки.

Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу ‒ гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро ‒ голова за решіткою хитнулася, і взір приземлився. Мене ніби злили водою. Та моя непоказна парсуна нічим його не привабила, і очі знову вернулися до птиць. Я примірився: до його підвіконня були добрі два людські зрости, і якби дотягнутися палицею…