Мирослав Дочинець - Криничар

«Покажи мені діла свої… Покажи мені діла свої…» ‒ шепотіло листя трепети наді мною. Я відчував безмежний спокій і якусь осібну тишу серця. Хоча світ довкола жив голосами. Збивали річкове плесо риби-головатиці, хапаючи мотиля, осміліли жаби в озерці, зітхнув у пасіці пробуджений пугач. Це означало, що утвердилася кінцево ніч, котра перегодом переллється в день нових трудів. Я вже чекав його, новий день.

Якби мене спитали, що є твоя земля, Підкарпатська Русинія, в чому її коренева ознака? ‒ я б відповів: «Бачите вишиваний рукав моєї сорочки? Чорне ‒ то земля, зелене ‒ дерево, синє ‒ вода, черлене ‒ вино. А біле ‒ то співанка. Бо русинська пісня весь білий світ бере в обійми. Наша душа через неї говорить, журиться й тішиться».

Першу співанку я почув від годувальниці Влени. Вона не мала звичай брати мене на руки. Але за доброї дяки саджала собі на ногу й погойдувала, цигикаючи тягучу співомовку: «Цуру-цуру до баби, а баба дасть пів-лаби… Цуру-цуру до діда, а дідо дасть півхліба…»

Баба з тої пісні мені не любилася, бо нащо мені її лаба-нога? Тоді я ще не знав, що замогливі верховинці називали «лабою» ще й свинячий окіст, підкопчений біля комина. Зате дідо видівся мені великим, добрим, з білою бородою, що крає буханку, а окраєць простягає мені. Тоді, коли слухалися ці співанки, ні хліба, ні діда не було.

Той образчик голодної дитячої уяви так запав мені в пам'ять, що я аж здригнувся, коли він з'явився наживо у віконному прорубі замкового каземату. То було в заполудень. А в ранковому провидненні, коли я вертався з міста в Паланок, трапилася ще одна стріча.

Аби марно не збивати куплені постоли-шкуряки, я роззувся і кинув перев'язь через плече. Босими ступнями землю чуєш, як вухами воздух. Чоловік народився, аби не відділятися від землі, бодай ногами мати з нею зближення. Як чуються наші борозни на стопах-так і голова. Як пальці ніг ‒ так і очі. Ступні ‒ то наші другі два серця. Так учив мене Лінь. П'яткою він кришив камінь, а великим пальцем ноги пробивав вражі груди.

«Звідки ця сила?» ‒ дивувався тоді я. «Від землі, ‒ скупо пояснював Лінь. ‒ Я втягую її в гарячий клубок між ступнею і п'ятою (там, де в нашому сліду прогалина), аж доки він не затвердне в крицеву підкову, якої не видко, але нога твоя набуває сили бойового коня. Бо в ній злютоване множинно все те, що є в самій землі». ‒ «Та як брати від землі оту силу?» ‒ «Це доступне лише при молитовному заціпенінні, коли звільняєшся від усіх думок і бажань. Але затям, що тоді нічого іншого від землі більше не черпнути ‒ ні любові, ні радості, ні багатства…»

Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.

…У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке ‒ не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і нюх скоріше мені провістив, ніж очі: в запах молодої кобилки вплітався ще якийсь, заглушений вітром, бо й сам був зітканий ніби з вітру. Я згадав: із цим запахом приходить літня гроза, що нагло паде з Турянських верхів. Але ні лункі згуки довкола, ні сухий порох під ногами не віщували зараз бурі. Проте вона надлетіла, розсікла туман, здійняла гривки куряви. Я ледве встиг відсахнутися ‒ дісталося лише плечу. А буря прошуміла, підхопивши мою обувку. І летіла б далі, якби постоли не зачепилися за корч. Цупка шнурівка не враз урвалася, конячину обернуло і з неї впало щось м'яке й біле, як сніп. І йойкнуло. Я кинувся туди і в розвидні узрів розмаяне дівча, що навколішках розглядало мої постоли. Гостро блиснули спідлоба очі.

«То це твої?» ‒ пробився через замішання голос.

«А чиї ж, ‒ відбуркнув я. ‒ Летиш, як дурна».

«Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять».

«Мої постоли, де хочу, там ношу».

«Носи на здоровля».

«Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев'яний. Ачей твоя кобила залізна…»

«Сідай на неї, довезу, куди треба», ‒ тремтячими пальцями дівка зв'язувала шворку.

«Дай сюди!» ‒ видер з її рук шкуряки, першу свою найдорожчу покупку, і почалапав далі. Ліва рука висла, як перебите пташине крило. Чую, непідкована кобилка затюпала слідом. Дівча похитувалося на ній, звісивши за боком ноги. Ніякої вуздечки, ніякого сідла. Білі ноги зливалися з молочним туманом. Мене кололо болем на кожному кроці, а їй кортіло пискувати:

«Куди мотляєш: до Паланку чи далі?»

«Під замок, на роботу».

«А я теж туди няньові ідло несу. Хочеш заїсти?»

Коли я не хотів заїсти?! Але змовчав.