Мирослав Дочинець - Криничар

Я не знав не лише батька, але й матері. Зате я мав ріку, яка прийняла, прихистила її назавжди. Я хотів щось зробити для них. І для Жиги також. Якоїсь листопадової ночі все злилося водно. Латориця вкотре забрала від Жиги придомок, зліплений під мостом. Він стояв, розхристаний, над пінистою кручією, закинувши на горб рамище з незавершеним образом. Полотно з нашаруваннями смол було таким тяжким, що рукою не вдержати. Нагаїдощу шмагали по наших вилицях і грудях, і я мимохіть підсунувся під захисток образа. Спереду скажено гоготав водокрут, грозився нам.

«Перебирайся жити до мене, ‒ сказав я. ‒ Матимеш простору і теплу робітню». ‒ «Я люблю воду, ріку», ‒ зітхнув Жига, збираючи в жмені дощові краплі з лиця. ‒ «Добре, тоді покладемо тобі нову хижку на березі». ‒ «Я ніколи не жив у хижах. Я люблю мости». Я думав недовго: «Тоді буде тобі новий міст. Я так рішив». Він не мав ні слів, ні сил, аби заперечити.

Хто міг перечити мені, коли я щось забаг, виносив у собі, як дитину. Воно мало вродитися і край! Так я гадав. Очі людини, зануреної в своє діло, часто не помічають нічого іншого. Це про мене. Я вдивлявся в мінливу прозелень плину вдень і в місячну бинду на плесі ріки вночі ‒ і бачив золотаве туге перевесло, що поєднало береги. Цей міст стане серцем Мукачева, а Мукачево, побачене раз, воістину залишиться в серці кожного прибутнього. «Pontis, ‒ шептав я Гречиновими устами. ‒ Міст. Це новий притік людей і грошей, це зближення, це сполука вчорашнього й завтрашнього». Бо одвічна мрія супроводить людину справіку: перейти воду суходолом і оволодіти простором.

Радість мого задуму закипала в бурштинову смолу наміру. Все лягало в струну, все зросталося. Я не спішив. Швидка ріка моря не досягає. Я зважував, я рахував, покликавши собі в поміч уявну карту Гречина. Міст ‒ це не жінка, тут семи чисел мало. Та ось прийшло жадане число, лягло на плесо Дикого Броду сойчиним пером, закрутилося, затанцювало, показуючи місце для першої палі.

Рушило! Міст наростав над рікою широким крилом. Очі города прикипали до будови, ступні мукачівців свербіли пробою. Залишалося мало: пройтися щітками з вощатою оливою і прибити охоронний знак на арку… І тоді колодою впала на мою голову вість: пан міністр із Пешта заборонив міст, що не має державного дозвоління. Де чувано, щоб приватна парсуна, якийсь зарозумілий русин-вискочень, дозволив собі таке! Мости ‒ не забавка, а твердиня королівської влади. Мене нагло викликали ad audiendum verbum (на високу аудієнцію). Я не поїхав. Зате надлетів сам наджупан з Ужгорода.

«Пане Криничар, міст треба спішно розібрати, ‒ порскав слиною, тряс ховрашими лицями. ‒ Враховуючи ваші заслуги перед Мукачевом і краєм, ми вас не покараємо. Обійдетесь огудою на шляхетному зібранні».

«Це моя земля і я вільний будувати на ній, що хочу», ‒ виповів я насталеним голосом.

«Земля, але не ріка».

«І ріка більше моя, ніж ваша і вашого міністра. Міст розбирати не буду!», ‒ відрубав я і обернувся.

«Тоді це вчинимо ми. Але вам з того буде гірше!» ‒ рявкнув мені в плечі наджупан.

Довірений чоловік шепнув, що завтра з Паланку відрядять гонведів на трьох возах, аби підрубали міст. Я чекав їх, і не сам. З Мартою, доньками, Иванком і псом Мирком ми стояли коло поручнів і дивилися в далину, де русло тремтливим завертом бігло до замку. Вояки мовчки роздяглися й зайшли у воду, декотрі прив'язували до стовпів човники з сокирами й пилами. Зацюкали перші удари. З ними злилося вищання брички, з якої клумаком випав перестрашений бургомістр.

«Пане Криничаре, що ви робите?! Міст завалиться з вами… діти ж… Господи… Ви губите і себе, й мене… Схаменіться, прошу Вас! Покиньте міст!»

«Це не міст, пане бургомістре. Це мій ковчег, і я відпливу на ньому. Мені тут більше робити нема що».

«Він здурів», ‒ буркнув молодий офіцер, що командував гонведами.

«Хто знає, хто тут здурів», ‒ болісно скривив рот бургом істер.

І тоді ми всі купно обернулися на якийсь клекіт. То шуміла не вода ‒ люди. Попереду йшов прибраний у нову сорочку Жига, він держав обіруч перед себою образ. Із зморшкуватих напливів смоли, наче з темних прорізів, дивилися очі. Строгий і запитальний був цей погляд, і трішки втомлений. Я глянув у ті очі, чимось такі знайомі й такі дорогі, ‒ і сила спокою ввійшла в моє роз'ятрене серце. Ввійшла, як у давню свою домівку. Жига таки довершив Його… За маляром чорною вервечкою, піднявши голови, йшли Божі люди. Молодші підтримували старців, що не покидали своїх склепів роками. За ченцями, кадячи ладаном, ступали священики, а за ними, затулена корогвами, сунула строката лава мирян. Хвіст людського потоку губився в порошаній кушпелі. Брязкіт заліза змусив нас повернути голови. З боку города на мостини ступали цеховики. Учнівська памолодь несла попереду прапори й скарбниці. Зброярі, замикаючи ремісничий хід, били в залізо. За ними без видимого краю товпилися торговці, поденники, дроворуби, копачі і всякий інший люд. Тяглася голомоза дітня з сиротинця і каліки на костурах. А вдалині, над річищем голів, колихалися клаптяні шатра циганських возів.