Мирослав Дочинець - Криничар

Зараховували в науку після схвалення цехової управи і закладної від батьків. Доти учнів брали тільки із законнонароджених дітей. Я цю практику зламав і сам ставав поручителем за сиріт, вносив закладну плату. Це було свого роду застереженням, яке захищало майстра від особистих витрат на недбалого вихованця. «Нащо вам, пане Овферію, ці байстрюки? ‒ питали мене поважні майстри. ‒ Чи цех ніяк не обійдеться без тої обузи?» ‒ «Якщо так, то обходьтеся й без мене, бо я теж байстрюк».

Навчалися ремеслу чотири роки, дітваки стояли на повному утриманні цеху. За научування віддячувалися майстрові домашніми роботами й послугами. Крім того, учні прибирали робітню й двір, чистили інструмент, порали город і сад, якщо такі були при цеху. По двох роках учнівства хлопець мав подати на випробу свою самостійну роботу. «Знатні й розумні» зацінювали її і присуджували, чи варт учень подальшого перебуття в цеху. Ще через два роки держав він головний іспит на підмайстра. Якщо вдало, то влаштовував ситний товариський почастунок і вибирав ‒ чи залишиться в цьому цеху, чи перейде до іншого, чи пуститься в мандрівні ремісники.

Підмайстер мав слухати цехову старшину, бути стриманим і провадити добропорядний спосіб життя. На вулиці не смів їсти, пити й сікатися до молодиць. За непослух, пиятику, бійку, лайку, наклеп, за неохайне вбрання і невідвідання церкви підмайстри каралися штрафом від півтижневої до піврічної платні. За крадіж і перелюб ще й різок діставали. Пригадується, котрийсь назвав церкву «свинячим хлівом», то сплатив покуту в один флорин і був підданий тілесній екзекуції в 12 ударів палицями.

Наші цехи ставали для недолітків не лише добутком свого хліба, а й твердою виховою. З безрідних, упосліджених сиротюків робили тут людей, ставили їх на ноги. Я наполіг, щоб, крім діла, учились вони й грамоті. Бо грамотний майстер ‒ трирукий майстер. Коли ми починали, в декотрих цехах не було письменного чоловіка, хрестиками й вузликами позначали свої рахунки. За два-три роки це становище переломилося і відпала потреба наймати писаря. А в статути була закладена вимога ще й другого іспиту для підмайстра ‒ на письмо, читання і рахунок. Для цього я запровадив недільну школу, що починалася по службі Божій.

Були й такі, що, вивчившись і відбувши п'ятирічний термін роботи, багли свободи. їх не здержували. Я їх розумів. Кожен має самотугом «проїсти» свою дорогу в житті. Такому давали в торбу книжку мандрівного цехового підмайстра. У ній мали класти відмітки власті, де зупинявся ремісник, цехмістери і майстри, які брали його на роботу. На відпусті мандрівець працював щонайменше три роки і вертався в свій цех, де мав право держати іспит на майстра. Ходили наші хлопаки Мадярщиною, Чехією, Галичиною, Трансільванією, доходили й до німецьких фабрик. Зазвичай саме з цих, обтесаних переходами й доучених чужиною, виходили найсправніші цеховики. Я знав це і всяко підохочував відлучення. Бо так доходили сюди нові віяння і нові засоби, так відкривався нам світ і ми відкривалися світові.

«Вони ні на що не вдатні, ‒ казали про нас, русинів, чужинські пани. ‒ Хіба що пасти овець, рубати ліс і порати картопляну нивку. Вони занехаяні й затуркані». Люди примирливо це приймали, підшіптуючи собі в пазуху: «Не ми такі, світ такий». Я хотів зломити позір і тих, і других. І дещо мені вдавалося.

Мудрі кажуть, що чоловік є те, за кого себе має. Я б ще додав: скільки має в собі свободи. Оце головний хребет людської істоти, головна наповненість, важніша за силу, багатство й щастя. В каменоломнях єгипетської Таби я не раз слідкував за тим, як гад нападав на здобич. Він сміло хапав звірину чи птицю, що здавалися більшими за його писок. Але помалу-помалу затягував їх і ковтав. Так і чоловік: скільки свободи він важиться заковтнути, стільки й матиме її, а з нею ‒ добробут, повагу і вдоволення життям. Все від нашої нутряної волі, від сили жадання, від потреби вибирати й домагатися свого. Наскільки народ в собі це осмислив і виховав, настільки він і панує в цьому світі. В мого народу, на жаль, мало волі, більше пристосування до знегод і смиренності в неволі.

Тим, хто нами править, і тим, хто їм помагає це робити, не потрібні люди вільні, розумні й багаті. Легше кориться нужденний, темний, пригноблений. Мої новації з цехами викликали на початках смішок, а далі й підлий спротив. Пустили з димом складування вовни, підрубали і зсунули в ріку миловарню, обікрали чоботарів, підпалили дві гостинниці, в одну ніч відрізали язики всім моїм коням. А жандармерія нічичирк. «Скупо даєш псам», ‒ шепнув приятель з магістрату. ‒ «Ліпше я буду годувати чотириногих псів», ‒ одказав я і направду завів псарню, бо на цьому таки щось розумівся.