Мирослав Дочинець - Вічник

Їх стачило й так. Бесаги з сиром, який щотижня спроваджували в долину, намокли в дорозі. Будзи запліснявіли – тепер їх не сміли відправляти на курорти Констанци, які радо замовляли відмінний продукт з наліпкою «Джеордже Вадаску».

А одної ночі, в бурю, сталася нова пришта – пропала кобилиця. Господар аж позеленів із жалю. Я пустився з псом крутими плаями, міркуючи, що вона могла податися на клич жеребця. На тучних травах перелісків під Поженяскою волохи пасли коней. Так воно й було. Дорогою знайшов я пута, що збила кобила з ніг, а далі – столочений у росі слід.

Яка тут ширилася немилосердна краса! У мареві сизого туманцю гойдалася піднебесна колиска. Височезні модрини зеленими стрілами пробивали синю баню. Кучерявилися безкраї береги чорниці. І стояли врочисто скали з гострими гребенями, гейби їм хтось наказав вартувати се правічне гірське царство.

Пес добре пас слід. Вчулося іржання. Наша кобила невідлучно паслася при чужому табуні. Я підкрався з мотузком. Прив'язав до її шиї.

«Гов!» – зринув покрик іззаду. На мене з топірцем біг волох у косматій гуні. Я підняв ґерлиґу – вона заступила чоло від удару. Доки напасник розмахувався вдруге, я замашно огрів його палицею по плечу. Навісний чабан переміняв руку і сіканув навідліг. Моя вузлувата палиця переломилася, як тріска. Чекати було нічого, я вергнув собою на кобилу і ляснув її постолами в боки. Останнє, що узрів краєм ока, – залізо бартки за спиною, а ще скок пса, що хапав волоха писком за карк. І я зів'яв у безтямі.

Прочумався третього дня. Гарячі кліщі стискали голову. У вухах сухо тріщало, в очах повзали жовті мухи. Я лежав на волі під явориною, а збоку сидів із книгою поважний Джеордже. За скельцями заіскрилися сірі очі. Простяг мені коновку теплої жентиці з гіркою зеленою січкою. Клацнув перед носом пальцями і спитав:

«Хто ти?»

«Сам не знаю хто».

«Се добре. Виходить, ти при умі. Бо лише глупець гадає, що знає, хто він єси».

Вівчарі розповіли мені, що пес нагнав кобилу на наш бік і дав голос. Вони почули й вибігли навстріч. Я лежав верхи пластом із розтрощеною потилицею. Ще добре, що дістав по голові обушком, бо якби лезом, то вже давно б мене спустили в долину на марах.

Поважний Джеордже тоді наказав зарізати ягня і обвив мені голову й плечі нутром шкіри. Поклали мене просто неба, оддаль від овечого смороду і гомону бомкал.

На трав'яних напарах я помалу відживав, виходив з потьмарення, але руками й ногами не владав. Журно хмурив чоло аптекар, коли піднімав мою руку й опускав, як ціп. Одного спекотного дня винесли мене на дошці з тіні і роздягли догола. Приступив пан Джеордже із дзеркальцем, націливши сонячного блищика мені на тіло. Скоро я заціпив зуби від палючого болю. А він водив і водив дзеркальцем, віднаходячи найпекучіші місця. Аж запах паленої шкіри було чути.

«Терпи, – шепотів він. – Хто терпен, той спасен. Ану вгадай, по-якому я се сказав».

Я не знав.

«По-циганськи, – сміявся він. – Ніхто стільки не терпить за своє життя, як циган. Ми глядаємо свою долю, а він утікає від недолі. Все життя в мандрах. Паніка смерть і не знає, де його застати. Хто в дорозі, той не вмирає, хлопче».

Вмирати я не хотів. Скільки ще доріг стелилося переді мною. Кожного полудня пропікали моє тіло. Сонячні глиці впивалися в шкіру, в нерви – і нарешті розбудили мої кінцівки. Раз ноги, а затим і руки. Я міг уже брати горня з молоком, дибати з палицею. Настав день, коли поважний Джеордже підсадив мене на кобилицю, котру я спас, і ми рушили плаєм під темні обороги ялин.

Якщо довго шліфувати шматок скла, то вийде окуляр, через який краще побачиш світ. Так і себе треба шліфувати. Зовні – водою, повітрям, сонцем і зелом, що зросло на землі. А зсередини – спокоєм, доброю волею, корисним і радісним трудом. Шліфуй себе – і будеш чистим і твердим, як скло. І промені з неба, переломившись через тебе, осяють і нагріють инших.

А оберт мого тривку в Чорному лісі крутився далі. Лише з приблудька я все більше ставав тут хазяїном. Я владно і вперто просувався вглиб, залишаючи за собою Via Combusta – випалену дорогу. Ся латинська примовка сплила з пам'яти, коли я озирав свої смуги згарищ. Виходило майже як на бабиному городі – прополоті гряди лісу. Мінялася окружна зримість, ліс почав дихати звільненими, прочищеними грудьми. Пал сухостою і рухляку робив ще одну добру службу – нищив гнильну пошесть, підживляв попелом молодняк. З нього вибухала розкішна смарагдова папороть, ягідні кущі.