Мирослав Дочинець - Вічник

Чому всі так бояться смерти? Навіть ті, котрим радости не несе ні ранок, ні вечір їх земних днів. Бо смерть – се означає стати нічим. Смерть – сон без сновидінь. Чого ж боятися такої спокійної і тривкої ночі? До того ж померлий переселяється в инше місце, де перебувають усі померлі. І там можна зустріти Орфея чи Гомера. Вже задля сього можна померти тисячу разів.

Раніше Сократ гадав, що зло – це відсутність освіти, моралі, і все в житті можна залагодити розумом. Тут, у темниці, він зрозумів, що се не так. Є вищий набуток за розум, за силу, за страх. Любов... Коли любиш кожного і всіх... Коли розумієш, що инший – се ти. І ти любиш його, як себе. Тільки тоді розум може підказати істину.

В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.

– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.

Сократ промимрив, не піднімаючи повік:

– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?

Позаду почувся голос Федона, иншого учня:

– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.

– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.

– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.

– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.

– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.

– А ти б хотів, щоб заслужено?

Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.

– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?

– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.

– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.

– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?

Прибіг захеканий Есхін.

– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.

– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.

– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.

– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.

– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.

– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.

– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.

– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.

– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?

– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.

На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:

– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?

– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.

Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.

Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:

«Вставай, каранику! Доста гнити».

Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.

Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.