Мирослав Дочинець - Вічник

Рясно цвів терен того маю. Біла кипінь заглушувала стару пивницю, в якій я прятався від світу. Цвіт облетить, бризнуть зелені пупчики, за літо стужавіють і запаляться, під осінь почорніють, а далі посивіють так, гейби туман ліг на ягоду. Чисто як людський круг життя. Не дурний казав: вік наш короткий – зблисне і згасне. І на тій дорозі більше горбів, ніж ровені. Більше горя приймеш, ніж радости. Такі журні думки снував я в схроні на винниці мого цімбора. Бо що мав робити?

Послав дві цидулки до Терки – вона їх не брала. І заказала мені навік дорогу до її ворітниці. Ружічка вже гостився з майстром у корчмі, помирилися, мали породичатися. А мене дали в розшук. Бо де таке видано, щоб на чеського жандарма збройно напали, хотіли вбити, пограбували! Смішно, але в моєму зціпленому кулаку і справді лишився золотий хрестик, який я в шаленстві видер йому з грудей. Пошіптували, що я пристав до банди Шугая. Тепер я персона нон грата, мені шкірилася темниця, суд. Гімназійний товариш, який мене приховав, радив тікати в Румунію, перечекати, доки все вляжеться. А що вляжеться? Чорний павук-недоля сплів свою сіть так хитро, так споро, що в один мент забрав від мене все – і Терку, і гімназію, і волю.

Ніщо не держало мене тут, рідна земля виганяла. І одної ночі, сутемної, як мої думи, пішов я в гори. І пішла назирці, як лист по Дунаю, моя доля.

Приймай усе, що випадає тобі на долю, як хворі приймають ліки. Уздоровлення тіла – сенс тих ліків. Приймай і ти смиренно все, що з тобою стається, навіть найгірше, бо смислом гірких прикростей є духовне здоров'я і цілісність життя. Не нарікай на нужду, нещастя і невдачі. Се твої найкращі вчителі.

...З лісу, з його вільгого сподовиння, тягло тривожно-лоскітним духом. І я подався на той поклик. Так ліс відкрив мені царство грибів. А гриби відкрили, розпечатали для мене Чорний ліс.

І з подивом, який не звітрився досі, я кажу: не є в природі більшого чуда, як гриб. У нас їх називали давнім словом губи. Старі люди казали, що сіє їх блискавка, і навіть – що гриби ростуть там, де вночі сикне відьма. Бо що то за порость, котра не цвіте і насіння не віє?! Ще й як віє, але воно таке дрібне, що оком нараз і не висліпаєш. Перебираючи грибниці, відкривав я сі дивні тіла рослинного царства, пізнавав загадку їх хосенности і смакоти.

Густе павутиння живлющих ниточок не просто вкорінене в землю, воно присмоктане до коріння дерев, кущів і трав, з них ссе найперші соки. От чому в гриба, котрий росте якісь сім днів, така тверда і поживна плоть, такий густий запах! Гриби стали моїм лісовим м'ясом, лісовим хлібом (бо все вони мають те, що має м'ясо і хліб, і навіть більше), ліками і матеріалом для вбрання. За роки я вивчив не лише місця, де які гриби ростуть, а й навчився чути, як вони ростуть, солодко порипуючи печеристими мускулами. Я обходився з ними без ножа, бо гриби не терплять заліза, гублять від нього смак. Лише бундаті трутовики мусив зрізати лезом.

Найцінніші гриби давав ялиновий ліс, лише за малим слабші росли під березами. Гриб понад грибами – жовта лисичка. Ніяке м'ясо не рівняється з нею, дає вона силу й здоров'я, чистить кров, замінює зеленину й садовину. Застиглі вогненні язички лісу! За ним уже йде білий гриб, яким смакують і ведмідь, і білка. Але не гірший і польський гриб, і моховик, і дріжджі, і рижок, і піддубник, і грузд. Вони давали мені на зиму міх сухих вітамінів. Не поступається білякові й сироїжка, яку в нас називають ще голубінкою, бо найсмачніші з її роду мають синю, буру й зеленувату шапочку.

Свіжі гриби на моєму столі були майже цілий рік. Починаючи з ранньовесняних сморжів і зморшків – до пізніх бородатих глив і зимових опеньок, що в безморозний день вистрілювали з пнів оксамитовими пломінцями на мохнатих кривих ніжках. А осінні опеньки я збирав навіть поночі, бо вони світяться на пнях блідо-зеленим сяйвом. Виломиш грудку і йдеш лісом, як із світильником. Свинюхи звично росли на горбах мурашників, здіймалися як вавилонські вежі. Мені видиться, що сіяли і підживляли їх самі муравлі, щоб потім засмакувати грибний цукор.

Гриб, як і чоловік, любить простір, тепло і воду. Але при сьому криється і від сонця, і від вітру, і від чужого ока. Я збирав їх так, щоб сонце було за спиною, і ходив колами. Що не виділо око – видів ціпок. За запахом трави я знав, які тут мають бути гриби. Одні під хвойними піддашками, другі – в росянистій папороті, треті – стороною від дерев, бо під ними земля найхолодніша. Або під горбками листя, як люблять ховатися волохаті грузді. Чи під колючою глицею блисне слизькувате гніздо маслюків. Зрідка поставала у всій красі королиця (мухомор кесаря) – найсмачніший гриб. Справдешній мухомор, лише з жовтою ніжкою.