Анатолій Дністровий: Дрозофіла над томом Канта [Роман]

У спілкуванні є один суттєвий недолік: тобі мимоволі нав’язується предмет для спілкування, конкретна тема для обговорення, над якою ти, якби не було цього співбесідника, що розпочав подібну розмову, можливо б і ніколи не замислювався. От чому спілкування є вкрай небезпечним — як не як, воно збиває твій сталий ритм на іншу колію, присипає твою пильність в одному, натомість брутально, зате непомітно, переводить твою увагу на інше. Ми не помічаємо, як іще з дитинства стаємо жертвами цілої купи придурків, маразматиків, ідіотів, шизофреників, імбецилів, базік, брехунів, пліткарів, фантазерів, аферистів, дебілів, звихнутих мрійників, а ще ґеніїв, лайдаків, недоношених вилупків, самозакоханих гнид, педагогів, релігійних фанатиків, політиків, видатних діячів, зануд, бовдурів, дурбеликів, ораторів, даунів, демагогів, хитродупих жлобів, котрі тільки й прагнуть, аби запхати у нас те сміття, що знаходиться в їхній свідомості, залити в нас ті помиї, в які перетворилися їхні колись світлі ідеали.

В нас на кафедрі є кілька таких пристаркуватих шизоїдів, які лише й шукають об’єкт, з яким можна було би без перестану ляпати язиками, не усвідомлюючи того, що це базікання може бути неприємним і нав’язливим. Один, після третьої сотки горілки починає бити себе в груди, що він неокантіанець, хоча він так прогинається та вислужується перед начальством, прагнучи в похилому віці очолити нашу кафедру, що навряд чи йому осягнути кантівську автономію волі та автономію свободи. Чому я повинен слухати це лайно, що витікає з цього нікчемного рота? Чому я повинен зупинятися біля цього кретина, аби вислухати його міркування про події в Чечні чи враження від останнього (до речі, геть поганенького) матчу «Динамо»? В дупі я бачив його міркування, його враження! Запхайте собі в задницю події в Чечні! Запхайте собі в задницю останній матч «Динамо»! Запхайте собі в задницю усіх футболістів, масажистів, тренерів і прибиральників ФК «Динамо»! І взагалі — хай живе «Шахтар» або львівські «Карпати» (не принципово)!

Що там казати. Мені запропонував коханку той, від кого я цього найменше чекав! Навіть не знаю, як би міг з нею поводитися, думаючи про тебе. Це вже було, насилу відмазався, а все так невинно починалося, зі словами «дорогий, я все розумію, я не претендую на тебе». Після двох місяців наших стрічань мене несподівано забажала побачити її матір, наполегливо запрошуючи щосуботи в гості на вареники чи пельмені. Добре, що хоча б не в церкву чи в драматичний театр! В мене болить шлунок від вареників і пельменів.

…маленька і непримітна я мислю про світ який більший за мене і нескінченний я можу бути в ньому і водночас переживати його в собі з безперервними народженнями і смертями невідомими долями які навіки відійшли в небуття з війнами і революціями я дрозофіла яка прийшла на місце колишніх великих звершень катаклізмів народжень і крахів цивілізацій поту криків перекошених у конвульсіях облич повільного вмирання великих епох страждання віруючих усіх надій на позачасові твердині занепаду божественного смерті догматиків пихи самовпевненого нігілізму я літаю над кладовищем цього впиваючись соками загнивання та розпаду я дрозофіла жалюгідна насмішка над зношеними ідеями цінностями які палахкотіли грізним багаттям дотлівали головешками а потім охолонули й попелом пішли за вітром я дрозофіла єдиний господар царства гниття я впиваюся соками мертвої величі й пихи любові та ненависті віри та фанатизму я п’ю останній нектар колишнього життя.

Одна думка, що невдовзі 1 вересня і початок нового навчального року — навіює нудьгу. Мабуть, мене знову змусять серед семестру поїхати в один із коледжів, бо там сутужно з викладачами гуманітарних дисциплін. Куди пошлють цього разу? — на славну Черкащину чи не менш славну Сіверщину, на Галичину чи на Одещину? Минулого року поїздка приймати екзамени в провінційному містечку на Волині не на жарт вибила мене з колії; довелося марудитися майже два місяці, відкласти всі важливі справи.

Хоча містечко надзвичайно сподобалося своєю архітектурою; однак міська бібліотека розчарувала бідністю фондів, тому й доводилося читати, переважно, зарубіжні романи, видані ще за радянських часів. Кумедно було брати старі й запилені книги Астуріаса, Броха, Онетті, Арагона, надруковані в далеких сімдесятих чи вісімдесятих, й обережно розривати трішки пожовклі на краях, склеєні сторінки, які збереглися такими ще після виходу з друкарні; від нудьги також довелося перечитати окремі роботи Фейєрбаха з російського тритомника, «Філософію права» Геґеля, окремі роботи Маркса, — все, що вдалося знайти з тогочасної більш-менш нормальної літератури. Бібліотеку явно востаннє наповнювали в часи перебудови. Я тримав у руках книги, які зістарілися, будучи, фактично, неторканими; від розкривання палітурки неохоче, ліниво скрипіли, ніби показували свою нехіть до цих фізичних змін; жах! — книги упродовж тридцяти, двадцяти, десяти років так і ніхто не намагався читати, після поліграфічних фабрик вони одразу потрапили на це бібліотечне кладовище, в якому п’ятдесятилітні працівниці плещуть язиками, розв’язують кросворди чи, у кращому випадку, в’яжуть светри.