Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

До Теремків їде порожній тролейбус, у його освітленому, ніби акваріум, салоні, лише дві людини; він зупиняється перед світлофором і через кілька хвилин зникає в нічній тиші. У квартирі піді мною плаче немовля і я чую, як молода матір, яку звуть Дана, підходить до нього і заспокоює. Потім жінка затихає, раптом різко шипить, мабуть до чоловіка, і я чую його сонне бурмотіння з нотками незадоволення від небажаного пробудження. Через кілька хвилин чоловік виходить на балкон, клацає запальничкою й глибоко затягується. Роблю ковток вина і ставлю кружку на табуретку. Дивлюся вниз і бачу його невелику лисину, він, здається, інженер із державного науково-дослідного інституту з дуже довгою назвою і звати його, якщо не зраджує пам’ять, Саша. Він, мабуть, також дивиться на той краєвид, яким милувався я десять хвилин тому. Не вийде: я не Геракліт, але ж знаю, що двічі один і той же краєвид не побачиш. А може його хвилює небо, або ж транспорт, який їде Голосіївським проспектом? Мені все це набридає, допиваю вино й заходжу до кімнати.

Від нудьги «скачу» пультом по каналах, але нічого путнього: на 1-му національному як завжди розмовляють поважні вискочки в костюмах і краватках із самовдоволеними пиками, ніби вони представляють інтелектуальний цвіт суспільства, на «1+1» показують нудний американський телесеріал про лікарів, на «Новому каналі» бойовик із Веслі Снайпсом, який я бачив, мабуть, тричі, на «ICTV» знову поганенька еротика з несимпатичними героїнями далеко не першої свіжості, які навіть по-людськи стогнати не вміють, на «Інтері» як завжди о такій порі тупенька розважальна передача для молоді, а на інших — подібна ахінея, яка при зміні каналу одразу забувається. В такі миті беру книгу й читаю; щоб не сумувати — телевізор не вимикаю: отак він і працює до того часу, поки не закінчить трансляцію канал, тоді переключаю на інший, а коли закінчить і той, знову переключаю.

Так минає година, а за нею ще одна. Це ніби невідома кара: щодня переживати незадоволеність собою, навколишнім, усім тим, що потрапляє випадково на очі. Це стає особливо неприємно, коли свідомість зосереджена лише на теперішньому, на цьому нудному, повільному станові, коли кімната стає не просто кімнатою, а викривленим гіпертрофованим замкнутим простором, гул комарів уночі не просто гулом, а справжнім психічним знущанням. Таке враження, що кожного дня поволі, по частинах, тихо помираю.

Кілька днів тому, коли ми сиділи в пивниці на Поштовій площі і перехилили з десяток плящин світлого пива, Юра, мій добрий приятель і симпатичний поет, сказав, що мені треба завести собі коханку. Він це говорив у такій манері, ніби в моєму житті відбуваються неприємні речі, а коханка — єдиний порятунок чи така собі «швидка допомога». Юра говорив поважно, зі звичним покашлюванням, яке сказаному надало буденної приземленості; так само він міг би говорити про трипер чи про зламану сантехніку. Дивлячись, як він роззявляє рота й запихає туди хот-доґ, як майонез із капустою звисає з його ріденьких вусиків, при цьому вислуховуючи його серйозні міркування про жінку в моєму житті, я нічого йому не відповів. Господи, і цим ротом він деколи ще говорить про поезію, міркує про українські і польські переклади з Елюара, Рільке, Квазімодо.

Коханка… навіщо вона мені? Вона внесе докорінні зміни в моє звичне життя, в якому поки нема нічого сталого. Коханка — це стабільність, але про це Юра не говорив, пережовував хот-доґ, а потім, злостиво посміхнувшись і звівши на мене свої очі, додав:

— Ну скільки можна читати нудних філософів і дрочити, старий?

Я спитав:

— Тобі купити ще один хот-доґ і пиво?

Юра не відмовився. Мабуть, я боюся серйозних стосунків, бо це позначиться на способі мого життя. Про що з нею розмовляти? Набридати їй своїми гуманітарними балачками? Вони інколи бувають такими жалюгідними й непотрібними.

Цікаво, що б ти на це сказала. Чи уявляєш ти мене з іншою, як ми щодня говоримо, бачимося, сваримося, снідаємо чи проводимо тихі вечори? Нудний час заповнюватиметься всілякими дурницями: інтелектуальним базіканням чи спогадами про власне дитинство й про втрату цноти (про це жінки чомусь із особливим смутком і прихованим захопленням люблять розповідати), а ще балачками про своїх батьків, про їхні заморочки, потім можна буде розвивати цю лажу далі — базікати про родичів, про їхні проблеми, котів і собак чи дітей. У це не важко й втягнутися, ніби у вживання наркотиків: місяць, другий… усе це, як вірус, проникатиме в свідомість і там відбуватимуться зовсім інші речі, ніж ті, про які насправді думаєш. Не помітиш, як у тобі поступово відбуватиметься таке собі внутрішнє переродження, коли з кожним днем ставатимеш інакшим, спершу «ледь-ледь інакшим», потім «трішки інакшим», допоки не станеш «геть інакшим».