Вона права: взяла мене всього, на блюдечку . Я кажу їй, жартуючи, що жінки наприкінці XX століття є сильнішими від чоловіків, що саме вони визначають подальший хід людства, переломивши хребта «чоловічій історії». Оля усміхається й каже: попри те, що не є феміністкою, ця теорія їй подобається.
— Хочеш, я поживу у тебе тиждень?
— А як же твоя мати?
— А я скажу їй потім, що тільки-но прилетіла з Брюсселю. Вона думає, що я зараз там.
— Ризикована ти людина, — гладжу пальцями її вушка, вона горнеться головою до моєї долоні і з лукавою усмішкою шепоче:
— Я така.
Вдихаю свіжий, трішки солодкуватий після шампуню запах її шкіри, і думаю: життя — штука хитра, мабуть, завжди бере своє, без моїх розумувань і планів. Нерозсудливий, навіть тоді, коли поводжуся занадто розсудливо; непослідовний, хоча намагався дотримуватися послідовності; повний дурень, хоча корчив із себе не знати що.
Не знаю, як ти ставишся до Олі, але мені це дуже кортить знати. Я взагалі не знаю, як ти усе це сприймаєш. Чи знайду у своєму житті коли-небудь жінку, яка постійно перейматиметься мною й захоче бути поруч? Чи потрібно це мені? Невже Оля стане моєю дружиною? — я аж здригаюся від цього запитання.
Як ти гадаєш?
Мій голос: не уявляю, коли він правдивий: коли я на самоті чи коли спілкуюся з іншими, таке враження, що ним користаються різні істоти, що співіснують у мені.
Вони настільки виснажують мене, що я не здатний бути самим собою, бо не знаю хто я. Інколи дивлюся на себе в дзеркало і: бачу самовпевненого нахабу який упертий як локомотив і безцеремонний як люмпен інколи ж бачу розгублену розпачливу істоту яка боїться підвести погляд і жалюгідний вираз якої полохливі очі та обвисле від страхів обличчя викликає жаль інколи ж взагалі не впізнаю себе бо на мене зирить відсторонений від буття чужинець який завжди думає лише про смерть і народження смерть і народження і думки якого не стосуються речей цього світу. Може, це мав на увазі Сковорода, коли стверджував, що людське серце непостійне і що в ньому є безодні?
Не знаю, коли мій голос є моїм.
Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи — грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.
— Мерці у відпустці.
— Що?
— Я розумію, — ніяковіло бормочу.
— Ну й добре, значить, розумієш, — плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.
Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.
Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.
— Та нічого особливого.
— Але ж ви про щось говорили?
— Про зимове рибальство.
— Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.
— Запроси, — ліниво кажу і прощаюся.
Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так — банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті — вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, — що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.
Читать дальше