Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

— Як справа, так і зліва, — скалиться він.

Перекинувшись ні про що скупими фразами, Михайло підіймається сходами на другий поверх, де кабінети адміністрації. Тільки вийшовши на вулицю, я згадую плітки на нашій кафедрі, що під одного чиновницького «юного зятька» в університеті створили якийсь департамент. Михайло на початку осені одружився, але на весілля не запросив.

Вона телефонує з аеропорту «Бориспіль» ще о 6-й ранку, голос бадьорий, радісний.

— Ти спиш? — крізь тріскотіння зв’язку чую її сміх.

— Ні, загораю.

— Я хочу приїхати одразу до тебе.

Оля замовкає, мабуть, очікує на мою реакцію.

— Приїжджай, — кажу ліниво, не зовсім розуміючи, навіщо це мені.

Вона посилає мені поцілунки у вигляді кумедних звуків «м-му» і додає, що візьме таксі. Поклавши слухавку, я стою сонним серед кімнати й не зовсім петраю, що відбулося. Я оглядаю стоси своїх книжок, що туляться до стін, розкладені на підлозі течки з паперами, ксерокопіями, моїми записами, дивлюся на безлад на робочому столі і розумію, що над усім цим нависла смертельна небезпека. Мацаю своє липке немите волосся, кидаю короткий погляд на брудні джинси, які навіть не маю чим випрати (пральний порошок закінчився ще місяць тому), і раптом усвідомлюю, що боюся так далі жити. Якщо Оля в мене оселиться, то відбудуться великі зміни. Думаю про неї і не можу відповісти на важливе запитання: чи люблю її? Визнаю, що хочу Олю як жінку, що вона мене дуже сильно заводить, але я не знаю, чи кохаю її, я взагалі не знаю, чи мені необхідне кохання.

Вона приїжджає за хвилин сорок, я встигаю так-сяк поприбирати в кімнаті розкидані брудні шкарпетки, футболки й светри. Коли відчиняю, трохи ніяковію: Оля стоїть із розпущеним волоссям, нова трішки розпатлана зачіска робить її ще привабливішою. Беру Олю за руку, й цілую в холоднючу і порум’янену ранковим морозом щоку. Потім заношу дві величезні дорожні сумки. Вона впивається в мене губами й шепоче: «Дурнику, чого ти від мене тікаєш?». Розгублено кліпаю, а Оля сміється, обціловує мене й шепоче, що тут нема що думати.

Після сніданку ми розпаковуємо валізи. Оля дістає пляшку португальського вина, австрійські цукерки «Моцарт», дарує мені одеколон «Gevanshi».

— Це пити можна?

— Ідіот, — усміхається Оля і вішається мені на шию.

Ми кохаємося навстоячки коло стіни, ненароком перевернувши два півтораметрових «хмарочоси» моїх книг, опісля сидимо на дивані, мовчки дивлячись одне на одного. Я не знаю, про що Оля зараз думає і як оцінює мене, можливо, вона чекає, коли я говоритиму. Я погладжую її оголені ноги під вишневим атласним халатиком, запитую, чи не холодно. Вона стримано усміхається й каже, що все добре. Тепер Оля мене не дратує, а здається навіть ріднішою, ніж раніше, коли набридала телефонними дзвінками з Брюсселю. Мабуть, я поводився з нею як повний кретин, можливо, я таким і є, оскільки й досі не знаю, що мені треба від життя. Це найбільша філософська, онтологічна, аксіологічна, епістемологічна, стратегічна, методологічна, концептуальна, засаднича проблема, з якою коли-небудь я стикався. Те, що в мене поступово їде дах, я помітив уже кілька років тому, але я не роблю жодних кроків, щоб виправити ситуацію: ніби пливу за течією бурхливої ріки, покладаючись на милість Божу та випадок, що мене приб’є коли-небудь до берега.

Оля підходить до письмового столу, бере аркуш, списаний моїм почерком, потім торкається розгорнутої книги Кассірера, на сторінках якої мої помітки, зроблені олівцем. Оглядає томик Канта, гортає за моїми закладками, вирізаними зі звичайних газет.

— Ти зацікавився Кантом?

— Мене ним зацікавили.

— Не розумію.

— Я виконую роботу, але не зі своєї волі.

— Чому?

— Відчуваю, що неготовий і що поводжуся, як вискочка. Мабуть, відмовлюся.

— Дурниці говориш, — усміхається вона.

— Олю, навіщо тобі Кант, якщо у тебе є свій kant? [6] На англійському слензі — піхва.

Обертаючись, вона пирскає «дурник», підходить, сідає мені на коліна, цілує в губи й каже, що тільки не відступати, а навпаки — рухатися вперед, і спробувати свої можливості. Зізнаюся, що про це не думав. Повільно обціловує моє обличчя й шепоче, що все вийде, що треба лише бути впевненим у собі, що вона завжди допомагатиме; чому ти так брикався, нечемний? чому? я ж ніколи тобі не бажала й не бажатиму зла, я завжди на твоєму боці; нечемний, чого ти так зі мною поводився? я з першої нашої зустрічі все зрозуміла — ти будеш моїм, бо я без тебе не можу; я знала, що рано чи пізно візьму тебе всього, на блюдечку; нечемний.