Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «…серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого…» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?

Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:

«…кожна смерть, яку я побачила, — моїх рідних чи знайомих, — була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім — і поготів…»

«…той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить…»

«…чекання смерті змушує до постійного терпіння, розтягування на тривалий процес цього повільного сковзування у ніщо, намагання пристосуватися до зустрічі з нею, яка настане бозна-де і бозна-коли. Це мене вимучує, знесилює, напоює страхом. Чого я боюся? Невже смерті? Ні, я боюся несподіванки, боюся того, що не буду готова до неї, я боюся цього ЧЕКАННЯ, боюся постійного перебування у розпорядженні смерті. Я перед нею безсила, а вона готова за будь-якої миті підстерегти мене, схопити і скинути у прірву… Чому я не можу сама призначити свою останню годину? Я можу це зробити. І це мене зовсім не лякає. Навпаки, збуджує, окрилює…»

«…життя, можливо, тільки нещасний випадок, який поволі перетворюється на повинність…»

«…звідтоді, як я дізналася, що приречена, кожну живу людину уявляю мертвою, інколи навіть здається, що помічаю запах розкладання і хробаків, які копошаться у її очицях… а за мить я уже бачу себе на її місці…»

Я сховав папірчики до кишені, потім узяв кочергу і розворушив спалені папери так, аби вони розпалися на найдрібніші клаптики і вже ніхто не зміг би щось вичитати з них, запалив газету і кинув у грубку, щоб вигоріло все до решти. Перед тим як вийти, я згадав, що є одна річ, яку я конче мушу забрати звідси, щоб не потрапила на очі комусь чужому, і, ще раз зазирнувши до покою, уважно обстежив полиці: книжка була на місці. Я розкрив її і прочитав: «Мар’яні — панні моїх снів. Юрко». Я сховав «Діви ночі» до кишені й вийшов з хати.

За дротяною сіткою випросталася сусідка, що полола грядки, і спитала:

— Ви за оголошенням? — Я кивнув, хоч і не відразу второпав, про що йдеться. — І що? Будете купувати?

— Напевно, ні. Хата стара. То хіба її знести і нову збудувати.

— Так воно й буде. Місця тут досить. Стару хату використають на час будівництва.

— А хто тут жив?

— Дівчисько. Виїхала до Америки. Сказала, що більше не вернеться.

— Давно виїхала?

— Та вчора. З одною невеликою валізою. Що вона там в Америці загубила, не знаю.

— А відколи та хата виставлена на продаж?

— Та ще з початку літа. Але щось охочих нема. Нині будуватися, самі знаєте, треба мільйонером бути.

— Мені сказали, щоб я залишив ключа вам.

— Добре-добре, можете залишити.

Язателефонував Ростиславу і почув, що Мар’яна втекла з лікарні. У неї була жахлива істерика, коли вона серед ночі отямилася, її накололи заспокійливими ліками, вона заснула і спала до обіду, а може, тільки вдавала, що спить, бо надвечір, коли Ростислав пішов з роботи, вистрибнула з вікна і зникла. Він спитав, чи не знаю я, куди вона могла чкурнути. Я розповів про відвідини її хати, там її не було і, мабуть, уже не буде.

— Якщо з’явиться у вас, дайте мені знати, — попрохав він.

Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.

Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка від неї перетворилося на нав’язливу химеру, і хто б не задзвонив, рука моя зі слухавкою тремтіла. Одного разу дзвінок пролунав просто серед ночі. Я подумав, що дзвонить Христя з Америки, але коли підняв слухавку і сказав «Ало», то почув тільки тишу, крізь яку ледь-ледь пробивався чийсь несміливий подих, я проказав «Ало» ще кілька разів, але ніхто не відізвався, тоді я спитав: «Христя, це ти?» — і слухавку кинули. Мене охопив жах: а що, як то була Мар’яна? Минув якраз другий тиждень. Заснути я вже не міг. Я впав у крісло, налив вина і випив. Мені здалося, що я з цього крісла і не вставав, відтоді, як Христя задзвонила уперше. Я сидів і чекав невідомо чого: можливо, ще одного дзвінка, а можливо, віщого знаку. Так у кріслі я й заснув, а прокинувся від якогось дивного галасу, який мене спросоння неабияк налякав. Я розплющив очі й побачив, що вже світає, а по кімнаті літає якась мара і зойкає, я надів окуляри — то ластівка влетіла в розчинену кватирку і тепер шугала, описуючи кола по кімнаті, час до часу вдарялася в шиби, розпачливо зойкала і знову починала ширяти. Я відчинив навстіж усі вікна і випустив її. Тепер я уже не мав сумніву, що вона померла.