Юрій Винничук - Ги-ги-и

Згодом ці демонстрації переростали у справжній бунт і їхньою причиною стало ще одне бешкетництво згаданого жебрака. Мало того, що містом розгулювали обидві руки, розгулялося ще й око. З тим оком була просто біда: воно з'являлося в найнесподіваніші моменти, порушувало спокій арканумців, ставало причиною скандалів і бійок. Коханці почали уникати коханців, бо око могло з'явитися у найнесподіваніший момент і сполохану пані хапали корчі. А уявіть себе на місці жінки, яка раптом помічає біля ніг, якраз під спідницею, чиєсь око? Вона йде, а око за нею, вона загортає руками спідницю, а око — туди. Панночка верещить, бо, може, у неї зацеровані червоною ниткою білі майтки, а котрась із цілком поважної причини вийшла в місто і без.

Ясна річ, що скоро в Арканумі почався дефіцит на жіночі майтки. Жодна дама не могла тепер собі дозволити вийти в старих майтках. А це, звісно, вдаряло по кишенях не кому, як чоловікам. Старі майтки вилежувалися в шухлядах до кращих часів, а нові розхапувалися в один мент.

А ще око стало з'являтися при різних незаконних оборудках. Хоче хтось комусь тицьнути хабаря, а тут — око! Ну як тицьнеш? Почала валитися економіка. В магазинах забракло найнеобхідніших продуктів.

Хочеш написати поему про нового диктатора Аркануму, а тут — Око! Вже й рука починає тремтіти, і думаєш: а чому саме про диктатора, а не про метелика? Почала загнивати культура.

Виступає мер міста по телебаченню і говорить про постійно зростаючий добробут арканумців — а тут Око. Мимоволі він починає заникуватися, а далі й узагалі плете якісь дурниці. Одного разу він сказав, що арканумський добробут виріс настільки, що ми не тільки обігнали усі розвинуті країни світу, але вже вийшли навіть на космічну орбіту і обганяємо добробут всієї сонячної системи… Після цього вимкнули телебачення.

Через кляте Око почали арканумці правду говорити. І не тільки ті, що внизу, а — що найстрашніше — і ті, що нагорі. Анархія! Оголосили військовий стан. Люди на всяк випадок хутенько розібрали сірники, мило і цукор. Виповзли панцерники на вулиці, всі одяглися в уніформи, навіть жінки зобов'язані були носити галіфе і чоботи. Цим, звичайно, ліквідували дефіцит на майтки і підняли бюджет сім'ї, та все це мало що помогло. Арканумці, переставши брехати й чинити незаконні дії, вкрай розхитали підвали держави. Вирішено за будь-яку ціну затримати кляте Око.

Поліція випустила спецпанночок в спецспідницях з налаштованими полапками на щурів. Та хитре Око трималося на відстані.

На стінах вивісили лозунги, які закликали громадян віддати усі сили на боротьбу з Оком.

Громадян намагалися заспокоїти звісткою про побудову нових далекобійних ракет націлених на Око. Та громадяни були не в тім'я биті і розуміли, що з неприкритою задницею ракети не збудуєш. Робоча дисципліна з'їхала на пси. Хто хочеш міг відлучитися з роботи і потім яснити, що полював на Око. Чоловіки могли не приносити жінкам платні, посилаючись на поповнення фонду боротьби, а жінки в свою чергу виправдовували неготовий обід шиттям кальсонів для війська.

А тут ще почали стріляти панцерники. Око зазирне в люфу, а панцерник бабах! — якогось будинку й нема. З'явилися жертви воєнного лихоліття. Одного разу такий снаряд перелетів через кордон і залетів у державу, з якою Арканум був хоч і в тісних, але ворожих контактах. Урядові ледве вдалося затамувати конфлікт, вивізши весь урожай моркви до тієї держави, бо морква там правила за делікатес. А якби морква на той час не вродила, то не знати чим би це закінчилося.

Тим часом народ перейнявся таким ентузіазмом, полюючи на Око, що зупинилися всі заводи і фабрики. Усі громадяни стали добровольцями. Але як прогодувати таку масу добровольців? Уряд змушений був продати частину зброї менш цивілізованим країнам і закупити макарони, щоб населення не вимерло з голоду. Оскільки полювання продовжувалось, то деяким менш цивілізованим народам вдалося продати не тільки решту зброї, але навіть ножі, виделки і коркотяги. Це, ясна річ, дуже піднесло їхній добробут, але відбилося на арканумському.

А що ж Око? Небавом той жебрак тихенько собі вмер, і ніхто більше ніякого Ока не бачив. А проте Арканум ще довго не міг отямитися. Військове становище відмінили, але заклики на стінах не зникли. Навпаки, їх стали малювати ще яскравішими фарбами. А в газетах навперебій з'являлися оголошення про нові зрушення в боротьбі з Оком. Із платні арканумців відчислялося 90 % у фонд боротьби. Магазини поповнилися найнеобхіднішими продуктами. Але й далі бракувало тих ненайнеобхідніших, без яких чомусь арканумці прожити не могли. Понадто, що ще залишалися при житті покоління, які пам'ятали кращі часи. Мимоволі боротьба з Оком переросла на боротьбу з кращими часами. Їх оголосили міфічними, а всіх, хто про них згадував, садили до цюпи. Літераторам суворо заборонялося згадувати окремі продукти, а художникам — малювати натюрморти, бо, як не дивно, художники впродовж цілої історії малярства охочіше змальовували саме ненайнеобхідніші продукти — печені качки та індики, шинки і сальцесони. Віднині вони змушені були малювати тільки макарони, рибні консерви і ковбасу ліверну собачу. Письменники тепер постійно у своїх творах згадували про Око, яке загрожує добробуту країни. Уряд настільки звик усе списувати на кляте Око, що уже ніхто з урядовців не заникувався, не відкашлювався і не молов дурниць. Дозволили вмикнути телебачення. Культура знову піднялася. Посипалися хабарі, хоч і в більших дозах. Зросла економіка. Скоро взагалі все стало на свої місця.