Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…

Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:

— Дурний! Мене з'їсти неможливо.

Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.

Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з'явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.

— А мені хоч кусюнчика хтось принесе? — гукав недоїдок Гідри. — Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.

Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.

— А виявляється, ви поет? — поплескав Жучка по спині Жаб. — Скоро з'явиться моя дружина — вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?

— Хіба ви не знаєте? — засміялися блішки. — Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.

— Здохнути можна! — вигукнув господар. — Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.

— Хто? Я? — запанікував поет. — Та я ніколи в житті…

— Перестань, — махнув примирливо лапою Жаб. — Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?

— Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…

— Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? — звернувся він до великої пузатої Жаби. — Поет.

— Той, що пожирає нашу ікру?

— Та ніколи в житті! — заметушився Жучок. — Я водорості… водорості…

— Не слухайте його, — озвався оновлений Гідра. — Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.

— Та це ти сам і жереш! — боронився поет. — Оно який випасся!

— Я за ним давно спостерігаю, — сказав господар. — Він нічого не їв на гостині.

— Поезію я люблю, — облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.

— Смачний? — поцікавився Жаб. — Шкода, що я вже ситий.

— Ну, як тобі сказати… Сухуватий.

— Ану-ну, — підповз Гідра, — пригостіть і мене бодай лапкою.

— Та беріть хоч усього, — відказала Жаба. — У мене пропав поетичний настрій.

1991

Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.

— Ця рослина називається упириця, — сказав учитель. — її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят — мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.

Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:

— Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?

І діти хором відповіли:

— Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.

— Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, — і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.

Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву — безвільну оболонку зі шкіри та кісток.

Вчитель голосно висякався і сказав:

— Та-ак… а тепер, дітки, перейдемо до іншої рослини, яка називається душиця…

1984

— Яка чудесна квітка! — вигукнула Перелітка, побачивши чудесну квітку.

Взагалі вона мала намір назбирати китицю квітів, щоб поздоровити з іменинами свою подругу. Але ця квітка настільки її схвилювала, що Перелітка впала перед нею на коліна і стала її нюхати, гладити, пестити, цілувати, облизувати. Квітка від несподіваного збудження розкрила великі червоні пелюстки. Всередині вона палахкотіла сліпучим жаром. Перелітка, не тямлячись від захвату, встромила голову у саму чашу квітки, щоб поцілувати її яскраве серце.