— О-ох! Хто б подумав, що останнім моїм клієнтом буде оцей танк?!
Тим часом шпигуна арештували і під автоматами вивели з крамниці. Оскільки народ не розходився, один генерал виліз на ящики з бананами і виголосив:
— Таварищі! Спасібо за бдітельность! Родіна нікада не буде в опасності, доки її населятимуть такі таварищі, як ви, таварищі. Враг не дремлєт! Але і ми, таварищі, не дремлєм. Окрім тієї старушки, що оце на капусті друшляє. Но вона на те і старушка, щоб друшлять.
Тут з натовпу вихопилася заступниця директорки і заторохтіла:
— Дозвольте вам доложить, шо ця старушка якраз і є сама бдительная старушка зі всіх старушок Радянського Союзу! Вона перша розкрила підлу душу цього шпійона, завлєкла його вніманіє і не дала совєршить злодійство!
Генерал дуже зрадів, бо одну стару каргу набагато легше нагородити цінним подарунком за громадянську пильність, аніж цілий натовп.
— А подать сюди старушку! — звелів генерал.
Бабусю стягли за ноги з капусти і генерал почепив їй ордена, фотограф увічнив цю зворушливу сцену.
Стара попленталася з крамниці під оглушливі оплески щасливих мас. Вона йшла по вулиці, орден виблискував у світлі призахідного сонця. Вже біля хати вона твердо вирішила:
— Ні! Поки ворог не дрімає і держава у небезпеці, вмирати я не повинна! Я буду твердо стояти на сторожі нашого майбутнього!
Тут вона зробила правою рукою піонерський салют і вигукнула:
— Завжди напоготові!
1982
Страшно не люблю непроханих гостей. Коли вони приходять з розмазаним кремом усміху на цілий писок, мені хочеться туди плюнути, або вилити окріп, або встромити виделку.
Якби вони уважно поглянули в мої очі, то могли б, чорт забирай, вичитати стільки злості, що по спині їм би побігли миші. Або щури.
Подумки я їх вбиваю і скидаю в рів, заливаю бензиною і спалюю. Увесь час, поки вони теревенять, поглинаючи мої харчові запаси та хлепчучи мої вина, я їх вбиваю, вбиваю і закопую, вбиваю і закопую. Попалені вогнем, їхні писки жадібно перемелюють їжу, навіть вино не гасить вогню ненависти.
Скільки можна їсти? Доки можна пити?
Я сиплю отруту їм у склянки, вони вмирають у муках, а я, тріумфуючи, скидаю їхні скоцюрблені тіла у рів. Скидаю і спалюю, скидаю і спалюю.
Весь той час, що вони сидять у мене, я, мов розлючений інквізитор, вигадую нові й нові тортури.
І лише тоді, коли нарешті вони покидають мене, я сконструйовую вимучену посмішку і випроваджую їхні попалені, понівечені тіла з запахом тліну, випроваджую на подвір'я повз рови, завалені безліччю непрошених гостей.
І коли хтось із них питає, тицяючи пальцем:
— Що там ворушиться?
Я відказую зловтішно:
— Там ворушаться мої гості, колекція моїх гостей, зібрана впродовж багатьох літ…
І сміюсь дзвінким здоровим сміхом, від якого у присутніх крижаніє кров у жилах, а по спині мчать гіпопотами.
1996.
…Або брала мене до свого ліжка, дозволяла лежати коло неї всю ніч, дивитися на неї, як спить. Але не більше.
Пестила мене і пригортала до себе, і цілувала, і шепотіла на вухо розчулені слова, значення яких я не розумів. Але не більше.
Купалася разом зі мною і я бачив тепер її усю, як на долоні. А одного разу я лизнув її і їй це так сподобалося, що відтоді змушувала мене лизькати її щодня, хоч мені й не хотілося, але я боявся, що вона мене вижене. Тому я слухався її. Але доки це могло тривати?
Час минав, я старів і вже не справлявся зі своїм щоденним обов'язком, я часто закашлювався, хапав ротом повітря, я вже не був такий спритний, як раніше. Але вона мені крутила вуха, не давала їсти і била ременем.
Врешті-решт я збунтувався і з люті вкусив її за те місце. Вона заверещала, мов ошпарена і, схопивши мене за хвоста, викинула у вікно, що я й нявкнути не встиг.
Тепер ось лечу додолу, рахую поверхи і думаю: якщо впаду на квітник, то ще зможу їй відімстити.
1985
Славетний Нестор-літописець писав свою «Повість» безперечно для майбутніх поколінь, але не враховував, що одним із представників цього незчисленного племені буду я. Бо якби це міг передбачити, то замість переповідати кавалки з Біблії, чи загальновідомі сентенції євангелістів, зосередився б на різних цікавих випадках, що траплялися у ті сутемні часи.
1065 року явилася кривава зоря, котра з вечора сходила на небо і світила сім ночей підряд. Саме на ту пору хтось, а був це вочевидь препаскудний чолов'яга, кинув у річку немовля. Коли його згодом виловили рибалки, Нестор був свідком цього: «роздивлялись ми його до вечора і знову вкинули у воду, бо було воно таке: на лиці в нього виднілися соромні частини тіла, а про інше годі й говорити через сором».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу