Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, — сказав я.

— І щоби був трохи пришелепуватий, — доповнив Штунда. — Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.

— Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, — сказав головний.

— Зачекайте! — ляснув себе в чоло доктор Філюсь. — Та в нас же лікувався депутат Цвібак!

Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.

— Боже мій! — закотив очі Штунда. — Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!

— Чудово! — втішився головний. — Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, — тицьнув він пальцем у мене.

— Нам конче бракує якогось пам'ятника, — сказав я. — Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.

— Гм… Маєте рацію, — кивнув головний. — Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

— Є вихід, — продовжив я. — Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття — завмерти в якійсь театральній позі.

— А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?

— Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.

— Стривайте, — втрутився пан Гольцман. — Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…

— Метр п'ятдесят вісім, — уточнила санітарка Оля.

— Одним словом, метр з капелюхом, — сказав пан Гольцман. — А наш Шопта — це двометровий бицюра з кабанячою головою.

— Ну і що? — стенув плечима пан Філюсь. — То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура — це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

— Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

— А чому б йому не стояти в класичній позі? — підказала Оля. — Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

— О! Власне! — втішився пан Філюсь. — Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій — сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

— Маю одне уточнення, — сказав пан Гольцман. — То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

— Все це чудово, — кивав головою головний. — Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені — дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

— Пане дохтор, — засяяв радісно Штунда. — На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.

— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?

— Ветепііа ргаесох.

— Перепрошую?

— Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.

— Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.

— Що-що ви сказали? — не второпала санітарка.

Я збагнув, що захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.

— Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.

— О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.

— Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?