Юрій Винничук - Ги-ги-и

Їхні дискусії могли тривати до пізньої ночі, а що я людина аполітична, то впросив, щоб мене перевели в іншу палату, де перебували тихі, але безнадійно хворі. Це мене влаштовувало. Більшість із них взагалі не проявляли жодних звихів. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позі якого-небудь пам'ятника і стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кілок на голові тесати, а він навіть оком не мругне.

Одного дня на Кульпаркові зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чисті піжами. Ну, а коли на обід зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхні, сумніви у мене зникли — має приїхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпарків провідав пан бургомістр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратуші.

З-поміж хворих вибрано було півтора десятка якнайпристойніших дебілів і запроваджено до кімнати відпочинку. Зайве казати, що до тої славної когорти потрапив і я. Нам видали зовсім новенькі шахи, книжки і сказали, щоб ми розсілися за столами і робили вигляд, буцім то наш улюблений відпочинок.

Я й перед тим, заки вар'ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.

Коли пана бургомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.

Але бургомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.

— Як вас звати, прошу пана? — спитав високий гість.

Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:

— Місько Штунда, мільдую слухняно.

— Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?

— Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

— Це дуже свідомий хворий, — втрутився головний лікар. — Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.

— Чим вас так зацікавила Верховна Рада? — здивувався бургомістр.

— То є справжній дім вар'ятів, — відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. — І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.

— То ви патріот! — похвалив бургомістр.

— Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви — там, а ми тут — на Кульпаркові.

— Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?

— Чому нє? Маю.

Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:

— Просив би-м пана бургомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.

Бургомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.

— Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар'ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.

— Ні, пане бургомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовність бургомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар'ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бургомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав: